Глава 54

Ранок зустрів мандрівників яскравим сонцем, але фрейліни виповзли із заїзного двору з такими блідими обличчями, наче всю ніч відбивалися від армії привидів.

— О, Ваша Високосте, це був кошмар! Страшні лісові потвори дряпали вікна вітальні! — бідкалася Сесілія, намагаючись замаскувати пудрою кола під очима. — А Крейг... цей жахливий дракон усю ніч так гуркотів, наче збирався зжерти весь цей заїзд!

Ліріель лише загадково й чарівно усміхалася. Вона виглядала настільки свіжою, сяючою та щасливою, що графиня Беатрис підозріло примружилася. Особливо старшу фрейліну збентежив невеличкий, трохи пом'ятий букет лугових конвалій, який принцеса дбайливо тримала в руках і раз у раз підносила до носа, потайки кидаючи палкі погляди на Раєля.

Воїн сидів на Крейгу з максимально невинним виглядом, хоча куточки його губ підозріло здригалися, коли він дивився на принцесу. На його куртці все ще виднілися ледь помітні сліди пилу від підліжкових пригод, але для Луміри, яка крутилася поруч, це був знак абсолютної перемоги.

— Ну що, воїне підліжкових військ, — тихо протуркотіла срібна драконниця, зазираючи Раєлю в обличчя. — Поцілунок руки — це, звісно, не повна капітуляція фортеці, але як аванс — тверда п'ятірка! Дивись, як наша принцеса світиться. Тільки конвалії від Беатрис сховайте, бо вона зараз почне проводити розслідування, де в закритій кімнаті другого поверху взялася лугова флора.

— Луміро, мовчи, — пошепки процідив Раєль, але в його очах танцювали іскри щастя.

Проте романтичний настрій швидко розвіявся, коли обоз нарешті перетнув кордон земель герцога Олдінгтона. На відміну від шляхетного й традиційного замку маркіза Вестфолла, тут усе виглядало інакше. Замість лицарських прапорів на заставах височіли суворі чорно-золоті стяги із зображенням терезів. Дороги були викладені ідеальним каменем, скрізь стояли митні пости, а варта герцога перевіряла кожен віз із такою прискіпливістю, наче шукала контрабандне золото.

Замок герцога Олдінгтона — могутня фортеця з величезними коморами та рахунковими вежами — зустрів їх без жодного пафосу. Ніяких герольдів чи фанфар.

Герцог Олдінгтон чекав на них у малій залі засідань. Це був невисокий, міцно збитий чоловік у багатому, але строгому камзолі без жодного зайвого мережива. Перед ним на столі лежали не мечі чи лицарські кодекси, а величезні книги обліку, рахівниці та золоті терези. Поруч сиділи його особисті фінансові радники, які дивилися на прибулих як на збитковий проєкт.

— Вітаю вас у моїх володіннях, Ваша Високосте, — сухо промовив герцог, кивнувши Лірі, а потім перевів холодний, оцінювальний погляд на Раєля. — І тебе вітаю, принце Раєлю. Маркіз Вестфолл уже надіслав мені вісника з розповідями про твої лицарські подвиги, дуелі та медальйони.

Але мушу розчарувати вас обох. Я людина цифр, а не казок. Мене не цікавлять стародавні клятви крові та романтичні легенди про повернення принців. Мені потрібні залізні гарантії. Королівство твого батька зараз у руїнах, торгівля знищена, скарбниця порожня, а нападники душать мої купецькі гільдії податками. Чому я маю ризикувати своїм золотом і своїми людьми заради принца, у якого за душею немає нічого, крім старого меча й великих амбіцій?

Королівські міністри короля Едрайна, які приїхали з Ліріель та Оаєлем, поспішно відкрили свої сувої і почали монотонно зачитувати закони про престолонаслідування, але герцог лише роздратовано відмахнувся. Ситуація ставала критичною: якщо Олдінгтон не підтримає їх, у них не буде грошей на утримання армії Вестфолла, і весь похід провалиться.

Принцеса хотіла втрутитися, використовуючи свої знання про придворні інтриги, але Раєль раптом м'яко виступив уперед, закриваючи її собою. Він зрозумів: час піддавок та лицарського пафосу закінчився. Тут, на полі фінансового бою, він мав проявити себе не просто як вправний мечник, а як майбутній монарх, що бачить країну наскрізь.

Воїн упевнено підійшов до столу, вперся долонями в дубову поверхню і подивився герцогу прямо в очі — твердо, спокійно й розважливо.

— Ви праві, герцогу, —почав Раєль, і в залі миттєво запала тиша. — Мій замок порожній, а скарбниця розграбована. Але ви помиляєтеся, якщо думаєте, що узурпатори — це хороші партнери для вашого бізнесу. Вони підняли податки на залізо з земель Вестфолла, тому ваші ковалі зараз зазнають збитків. Вони перекрили південний торговий тракт, через що ваші каравани йдуть в обхід, втрачаючи по два тижні дороги та чверть прибутку на охорону.

Герцог Олдінгтон ледь помітно підняв брову, а його фінансові радники перестали клацати рахівницями, здивовано вставившись на воїна.

— Я пропоную вам не казки, — продовжив Раєль, і його голос звучав дуже впевнено. — Я пропоную вам нову економічну карту. Коли я поверну трон, я підпишу указ про повну автономію торгівлі для ваших гільдій на п'ять років. Ми знизимо мито на південному тракті вдвічі, і я особисто виділю два загони моїх найкращих гвардійців для цілодобової охорони цього шляху. Ваші прибутки зростуть утричі вже за перші три місяці мого правління. Ви інвестуєте не в привида минулого, герцогу. Ви інвестуєте в майбутній ринок, який належатиме нам із вами. Що скажуть ваші терезина таку пропозицію?

Ліріель, яка стояла позаду, затамувала подих від захвату. Її Раєль зараз говорив мовою цифр і стратегії так блискуче, що жоден досвідчений міністр не зміг би зробити краще. Конвалії в її руках пахли ще солодше, а серце переповнювалося гордістю за свого майбутнього короля.

Луміра з-за дверей кабінету задоволено прошепотіла Крейгу:

— Ну все, Крейгу... Мій учень не просто виліз із-під ліжка, він щойно взяв герцога за гаманець. Наступна станція — наша повна перемога!

Герцог Олдінгтон повільно відкинувся на спинку свого важкого крісла. На його обличчі не відобразилося жодної емоції, але пальці, що постукували по золотих терезах, на мить завмерли. Слова Раєля явно влучили в ціль — майбутній король говорив мовою чистого прибутку, а не лицарського пафосу.