Глава 47

Королівська карета м’яко погойдувалася на ресорах, але для Ліріель ця подорож уже через кілька годин перетворилася на витончене катування. Всередині замкненого простору задушливо пахло дорогими мускусними парфумами, пудрою з ароматом ірисів та нудотно-солодкими зацукрованими фіалками. Від цього парфумерного коктейлю у принцеси починала тихо боліти голова. Проте найбільше її дотискали самі фрейліни.

— Ой, Ваша Високосте, ви тільки подивіться на цю так звану дорогу! — графиня Беатріс театрально обмахувалася мереживним віялом, дивлячись у віконце з таким виразом, наче за склом розгортався кінець світу. — Тут суцільні вибоїни й хаос. Моя парадна сукня просто не переживе цього жахливого струсу. А повітря? Воно таке сире! Не дивно, що в цьому сусідньому королівстві розійшлися бунтівники — у такому кліматі просто неможливо виростити пристойні манери й повагу до етикету.

— А цей найманець... тобто, вельми перепрошую, принц Раєль, — підхопила юна Сесілія, гарячково поправляючи накручені локони, які нещадно розкручувалися від вологості. — Він, звісно, дуже мужній, широкоплечий... Але його манери такі суворі й невитесані! Він навіть жодного разу не зазирнув у карету, щоб чемно запитати, чи не бажаємо ми освіжитися м’ятною водою або скуштувати лимонного бісквіта. Весь час летить там, нагорі, на своєму страшному, чорному чудовиську, наче ми не дипломатична місія, а мішки з вівсом!

Ліріель тихо зітхнула, притулившись скронею до прохолодного скла віконця. Вона дивилася вгору, де крізь густу смарагдову крону вікових дубів та легкі білі хмари час від часу миготіла могутня, велична чорна тінь Крейга.

Принцеса нудилася. Їй до смерті набридли нескінченні розмови про тугі корсети, нові фасони літніх плащів та свіжі столичні плітки про те, хто з баронів підмочив свою репутацію на останньому балу. Глибоко в душі вона шалено заздрила Раєлю.

Ліріель раз по раз згадувала їхній шалений нічний політ до закинутого замку, коли він її викрав. Так, тоді нічний вітер був холодним і безжальним, а смертельна небезпека дихала їм прямо в спину, але саме там, на такій шаленій висоті, вона вперше в житті почувалася справжньою. Живішою, ніж за всі роки, проведені в золотій клітці батьківського палацу.

Їй до сліз хотілося знову опинитися на широкій, надійній спині Крейга, де пахло грозою та нагрітою лускою. Хотілося відчувати, як Раєль сидить позаду неї і як його міцні, гарячі обійми захищають її від усього світу. Тоді, притискаючись до нього, їй здавалося, що вона перебуває за неприступною залізною стіною, за якою жодне зло не здатне заподіяти їй болю.

— Пссс! Лірі! — раптом почулося тихе, дряпуче шепотіння просто зі стелі карети.

Фрейліни одночасно зойкнули, зашарудівши спідницями, і притиснули руки до надушених грудей, коли у відкрите верхнє віконце просунулася маленька срібна мордочка Луміри. Драконниця висіла догори ногами, міцно тримаючись пазурами за оксамитовий дах карети, і весело кліпала очима. Від її раптової появи всередині екіпажу миттєво повіяло свіжістю лісу.

— Ваша Високосте, ваші дівчата зараз або зомліють від моєї неземної краси, або задихнуться від власного охання! — задоволено проторохтіла Луміра, хитаючись у такт руху екіпажу. — Лірі, я бачу по твоїх очах, що ти вже готова вистрибнути на ходу. Твій лицар там нагорі теж сумує. Він уже тричі запитував Крейга, чи не занадто сильно трясе карету, і раз у раз коситься вниз на твоє віконце. Навіть із сідла ледь не випав.

— Луміро! Ти не повинна так з'являтися, етикет суворо забороняє — спробувала повернути собі суворий вигляд графиня Беатріс, але драконниця лише безтурботно пирхнула.

— Етикет почекає, коли на кону романтика! — змовницьки прошепотіла Луміра, перевертаючись і заглядаючи Ліріель просто в обличчя. — Сонце вже сідає. Ми зупинимося на ночівлю біля старого заїжджого двору.

Ліріель відчула, як серце солодко й шалено тьохнуло в грудях, а до щік миттєво підступив густий, гарячий рум’янець.

— Луміро, не вигадуй дуростей, — стримуючи посмішку, відповіла принцеса.

— Слухаюсь, Ваша Недоторканість! — весело пирхнула срібна драконниця, склала крила і миттєво зникла у височині блакитного неба, залишивши фрейлін обурено й голосно обговорювати «нечувану зухвалість».

Ліріель знову притулилася до скла. Вечірнє сонце повільно, але невблаганно котилося до горизонту, забарвлюючи пишні хмари в ніжні рожеві й багряні кольори.

Нарешті, коли перші зірки почали несміливо проглядати крізь вечірнє небо, карети з гуркотом виїхали на невелику лісову галявину, де затишно світилися вікна старого дерев'яного заїзду. Обоз зупинився. Щойно коні затихли, Раєль спритно зіскочив зі спини Крейга і попрямував до карети принцеси. Його кроки по вогкій траві були безшумними, але Ліріель відчула його наближення ще до того, як відчинилися дверцята.

Вечір обіцяв бути дуже цікавим, і принцеса вперше за весь день щиро усміхнулася.