Глава 32

Раєль ще раз уважно оглянув медальйон, повільно повертаючи його в долоні. Провів пальцем по тонкому золотому візерунку. Нічого не відбувалося. Ні яскравого світла, ні прихованого механізму. Луміра витягнула шию та, ставши на задні лапки навшпиньки, дивилася в очікуванні. Не витримавши, тицьнула лапкою по синьому каменю.

- Він що, не працює? – постукала по медальйону кігтиком. – Може, треба щось натиснути?

Раєль посміхнувся.

- Не думаю.

Вона потицяла ще трохи сильніше.

- Ей, прокидайся.

Крейг важко зітхнув, спостерігаючи за її намаганням розбудити медальйон.

- Ти серйозно розмовляєш з артефактом?

- А раптом він соромиться прокидатись, – вперто смикала вона медальйон в руках воїна.

- Магічні артефакти не соромляться, – фиркнув дракон.

- Звідки ти знаєш? Ти ж не артефакт. – Драконка скривилась та відійшла від воїна.

Раєль сховав медальйон в карман.

- То що тепер? – тихо запитала принцеса.

Воїн мовчав, обдумуючи. Перед ними був вибір. Та обидва шляхи здавалися йому небезпечними для Ліріель.

- Якщо полетимо назад до твого батька… в нас досі немає прямих доказів щодо замаху на тебе, – він дивився на дівчину.

Вона кивнула, погоджуючись.

- А якщо до мого замку… Я навіть не знаю, що там залишилося. – Він посміхнувся одним кутиком губ. – Ще хтось намагається з’ясувати, куди ми прямуємо. І думаю, що це зовсім не друзі нас розшукують, щоб привітати.

- Тоді треба летіти туди, де цікавіше, – з розумним виглядом проговорила дракониця.

Запала тиша.

- І що ж, на твою думку, цікавіше? – чорний дракон навіть не здивувався її заяві.

- Таємничий замок Раєля, звісно, – впевнено наполягала вона. – Бо я читала, що в закинутих замках завжди є таємні ходи, скарби та привиди.

Крейг закотив очі, розуміючи, що її не переконаєш.

- Що ж, тоді летимо додому. – І лише промовивши ці слова, Раєль раптом зрозумів, що вперше за багато років назвав це місце своїм домом.

Він з надією подивився на Ліріель. Та на підтримку взяла його за руку.

- Ми зараз потихеньку пройдемо через нижній коридор, – Раєль вів за собою всіх, спускаючись вниз по сходах. – Позв підвали, де зберігають запаси. – Луміра на цих словах зглитнула. – Там холодно, зате в цей ранній час там нікого не буває. – Вони звернули у внутрішній коридор. – Не хочу турбувати майстрів.

Вони проходили порожніми напівтемними коридорами. Раєль пам’ятав кожен поворот, кожну арку. Наче сам камінь шепотів йому дорогу. Коридори Ордену були широкими і прохолодними. Темно-сірі стіни вкривали старі гобелени із зображенням людей і битв, про які давно забули навіть історики.

Пахло старим деревом, камінням і десь дуже далеко – свежеспіченим хлібом та здобою. За кілька кроків коридор розходився. Раєль з принцесою звернули праворуч. За ними йшов Крейг і Луміра. Вони майже дісталися до масивних дверей в кінці цієї тераси. Чорний дракон зробив ще крок і зупинився зрозумівши що позаду нього стало підозріло тихо.

- Мабуть ми декого загубили – зупинився він.

- Луміро! – розгублено позвала принцеса.

 Раєль обернувся, але срібної бешкетниці в корідорі вже не було. Тільки важкі дубові двері, що вели з тераси до внутрішніх коридорів Ордену, були підозріло прочинені, а з темряви долинав легкий, радісний тупіт маленьких лапок.

— О ні... — принцеса прикрила обличчя долонею. — Здається, хтось згадав що сьогодні не поснідав.

Воїн і принцеса кинулися назад шукати драконку, але було запізно — Луміра вже встигла знайти дорогу до свята життя.

Срібна дракониця прослизнула до напіввідчинених дверей які її приваблювали.

- Напевно кухня. – вона озирнулась.

Кімната виявилась не кухнею. Вона забрела до невеликої кімнати, де зберігалися стародавні реліквії, папери, дерев’яні навчальні мечи. А головне — там стояла величезна, триметрова мідна сурма, в яку магістри сурмили лише під час початку великої війни або коли пристол королівства займав новий законий спадкоємець трону.

- Булочок немає – сумно зітхнула драконка.

І тут її увагу все ж привернула довга блискуча труба.

- Ооо. Яка цікава штука.

Драконниця, зачарована блиском полірованої міді, вирішила зазирнути всередину гігантського розтруба, сподіваючись знайти там щось їстівне. Протиснувши туди голову, вона неочікувано чхнула від пилу, і випадково випустила невелику хмаринку іскор.

ОРРРР-РР-РУУУУУУУУУУУУ!!!

Звук прокотився Орденом, мов грім у горах. Повітря всередині сурми миттєво нагрілося, резонуючи з такою страшною силою, що над Орденом пронісся оглушливий, апокаліптичний рев.

ОРРРРР-РРР-РРУУУУУУУУУУУ!!!

 Звукова хвиля була настільки потужною, що Луміра вилетіла з сурми задом наперед, збила величезний казан із водою для обмивань і з гуркотом покотилася по мармуровій підлозі, загорнувшись у стародавній гобелен із портретом якогось засновника Ордену.

У коридорі Раєль повільно заплющів очі.

- Лумірооо. – взявши принцесу за руку повів її до драконки тяжко зітхаючи. - Тільки вона здатна випадково оголосити бойову тривогу, коли так стараєшся бути непоміченим.

Крейг йшов слідом але старано робив вигляд, що взагалі він не з ким не знайомий і просто проходив тут повз.

Вони знайшли драконку швидко. Раєль відкинув гобелен, в якому вона вовтузилася.

— В мене є декілька новин, — поспіхом сказала дракониця, дивлячись, як воїн схрещує руки на грудях.

— Кажи.

— Булочок тут нема. Зате тепер, здається, усі знають, що ми тут є. — вона винувато опустила вуха і тихенько прошепотіла: — І сурма працює добре.

Чорний дракон тільки головою похитав.

— Одного дня я почну сивіти, — гримнув він.

— А хіба дракони сивіють? — Ліріель винувато посміхнулась.

— Думаю, скоро ми дізнаємось про це.

За секунду в усьому замку зчинився неймовірний хаос.

Закалатала тривожна варта. Двері кімнат почали масово відчинятися, і в коридори вискакували напівсонні магістри та майстри в довгих нічних сорочках, розмахуючи руками.