Глава 30

Небо лише почало забарвлюватись в ніжні рожеві тони світанку. Навколи панувала благословенна тиша. Попереду повільно виростали чотири високі башти. Вони підіймались із скель наче самі гори вирішили простягнути свої кам’яні пальці до неба. Стародавні, суворі, сірі та похмурі.

Раптом чорний дракон сіпнувся, а його праве крило на мить втратило ритм. У повітрі, ледь помітно спалахнувши сріблясто-зеленим світлом, розірвалася тонка, майже невидима нитка. Вона нагадувала звичайну лісову павутинку, але вмить розпалася на міріади крихітних, сяючих порошинок.

— Що це було? — тривожно запитала принцеса, проводжаючи поглядом мерехтливі іскри, що швидко танули.

Воїн насупився, і в його очах спалахнуло чітке усвідомлення небезпеки.

— Магічні спори... — процідив він. — Давня прикордонна магія. Це тонка сигнальна павутина. Її неможливо помітити в повітрі, але якщо її зачепити — той, хто її випустив і налаштував на пошук, миттєво дізнається про наше місцезнаходження.

— Ой-ой... — Срібна драконка, яка до цього гордо крутила хвостом, миттєво притихла і притиснула вуха.

— Нам треба поспішати, бо погоня вже може чекати на нас там, біля підніжжя веж.

Крейг видав глухий, загрозливий рокіт і ще сильніше притис крила до тіла, різко збільшуючи швидкість. Ранкова тиша більше не була безпечною — ворог знав їхній шлях, і кожна секунда польоту тепер ставала питанням життя та смерті.

Чорний дракон плавно торкнувся лапами землі. Кам’яний майданчик біля воріт ледь здригнувся. Раєль першим спригнув на землю та допоміг спуститися Ліріель. Луміра літала поряд із цікавістю розглядаючи старезні ворота. Раєль глибоко вздихнув. Холодний гірський вітер, волога кладка, запах сосен. Дим із кузні і слабкий запах пергаменту із бібліотеки. Його дім, який зробив із нього того ким він зараз став.

Орден Чотирьох веж стояв на скелі так давно, що здавалося гори виросли навколо нього а не навпаки.Чотири башти і кожна дивилась у свій бік світу. Між ними височили кам’яні стіни. Без прапорів та яких небуть гербів. Лише над головною брамою вув висічен один простий символ. Схрещені меч та книга. Тут не виховували лише воїнів. Тут навчали людей. Хлопчики, які переступали цей поріг вчилися володіти мечем, та ще більше вони вчилися володіти собою. Їх навчали читати стародавні рукописи, вивчати історію, закони, мову сусідніх держав, розуміти людей та говорити з ними. І лише після цього їм дозволяли брати до рук справжній меч. Наставники ордену завжди казали: «Найнебезпечніша зброя – та що потрапила до рук дурня». Цей орден не служив жодному королю. Його кодекс був старшим за більшість королівств.

Принцеса повільно озирнулася.

- Тут… зовсім не схоже на палац.

- І не повинно, – тихо відповів Раєль. Він дивився на високі стіни. – Тут не запитували, ким ти був. Тут запитували, ким ти станеш.

Біля величезної дубової брами не було охорони. Вихованці та майстри тут не бояться облоги чи раптового наступу. Їх захищає не кількість солдат, а репутація. Напасти на Орден – означає нажити ворогів серед сотен його випускників, які служать у різних королівствах.

Орден Чотирьох Веж спав глибоким, безтурботним сном. Майстри та вихованці бачили десятий сон, і лише вітер гудів між старовинними арками.

Раєль повів своїх друзів знайомою дорогою. Вони майже бігли вузькими кам’яними коридорами. Їхні кроки глухо відлунювали під високими склепіннями. Повітря пахло старим каменем, пилом, воском і старими книгами. Раєль торкався долонею шорстких стін, і з кожним кроком пам’ять поверталася все швидше. Він навіть посміхнувся.

Четверта вежа зустріла їх прохолодою. Круті сходи спіраллю здіймалися вгору. Камінь був стертий тисячами ніг. Раєль ні секунди не вагався. Він опустився навколішки біля сьомої сходинки і повільно провів пальцями по камінню. Ось. Майже непомітна тріщина ховалася між каменями. Навіть зблизька принцеса ледь розгледіла її. Раєль нервово посміхнувся й просунув руку у вузьку щілину. Камінь дряпав шкіру. Він стиснув зуби й потягнувся далі.

- Дістав? – не витримала драконка.

- Майже…

Його пальці намацали щось холодне. Метал.

- Є! – він схопив медальйон, та витягнути руку виявилося значно важче. – Мабуть, я застряг.

- Що? – водночас перепитали принцеса та дракониця.

Раєль смикнув рукою.

- Дитячі схованки мають одну дуже неприємну особливість, – він скривився, намагаючись витягнути руку. – Діти з часом виростають.

- Можу допомогти! – радісно вигукнула дракониця.

- Не треба.

Та вона вже вхопила його за пояс.

- Ліріель, берись! На рахунок три!

- Не треба! – чоловік крутив рукою.

- ТРИ!

Вони з принцесою щосили смикнули за ремінь. Воїн вилетів так різко, що майже сів на підлогу. В руці він міцно стискав другу половину медальйона, а з кісточок пальців повільно стікала кров.

- Вийшло! – гордо заявила дракониця.

- Я міг сам, – огризнувся. Кров тонкими цівками стікала по долоні.

Принцеса взяла його руку у свою. Ніжно накрила іншою, намагаючись зцілити.

Раєль усміхнувся.

- Отже, метод спрацював, – дівчина посміхалась.

- Не підтримуй її, – він награно нахмурив брови зиркнувши на драконку.

В руці лежала друга половина медальйона. Такий самий темний метал, що й на першій половині. Той самий синій камінь посередині.

Раєль дістав із кишені першу половину та обережно підніс одну до одної. Металеві краї ніби шукали один одного. Почулося тихе клацання, і обидві половинки з’єдналися так точно, ніби ніколи не були розділені. Проти очікування людей та драконів, нічого не сталося.

- І це все? – Луміра розчаровано зітхнула.

- Схоже…

Та саме в цю мить із подряпаної долоні воїна зірвалася маленька крапля крові і впала прямо на синій камінь. І камінь ніби втягнув її в себе. На одну коротку мить у його глибині промайнуло сріблясто-золоте світло. Настільки швидко, що його можна було прийняти за гру сонячного променя.