Глава 24

Король та принц пішли. За ними потягнувся шлейф придворних. Двері тронної зали зачинилися. Гомін придворних поступово стих у широких коридорах. Вони залишилися стояти в тиші. Тиші, якої боялися обоє. Бо тепер нічого не відволікало від неминучого прощання. У повітрі витав запах свічок та квітів із королівського саду. Принцеса підійшла до вікна. Вона дивилась на знайомий двір, сад, фонтани. За всім цим вона сумувала, коли була далеко від дому. Та раптом зрозуміла дивну річ, що їй зараз зовсім не радісно. Високі вікна пропускали теплі промені вечірнього сонця. Золотистими відблисками вони ковзали по мармуровій підлозі. Воїн стояв трохи осторонь. Між ними виростала невидима межа, яку вже не можна було перейти.

Срібна дракониця дивилась на принцесу, потім перевела погляд на Раєля. Хотіла щось сказати, та хвіст Крейга безцеремонно ткнув її в бік. Вона озирнулась на великого дракона. Він обережно штовхнув її вбік носом.

- Я просто хотіла підтримати їх морально – палко шепотіла вона, коли дракон штурхав її до іншого кінця зали.

- Ти хотіла підглядати – він був невблаганний.

- Це теж свого роду підтримка.

Попри заперечення, дракониця все ж дозволила відвести себе до дальньої колони. Щоправда, лише тому, що звідти все було добре видно.

Ліріель нарешті повернулась до Раєля. Їй хотілось так багато сказати. Подякувати і… попросити залишитися. Та слова застрягли десь у грудях. Воїн зробив крок назустріч принцесі. У сутінках, що спускалися на палац, вони дивилися одне на одного так, ніби навколо не було високих мурів. Чоловік обережно взяв її тонку, прохолодну долоню у свої широкі, мозолясті руки.

— Дякую вам... за все, — тихо сказав він, і його зазвичай твердий голос зрадницько здригнувся. — За ліс. За каміння. За те, що врятували мені життя. Я ніколи цього не забуду, ваша величносте.

- Ти виконав обіцянку та привів нас додому – мовила тихо, майже пошепки, та очі казали зовсім інше. – Я рада, що це був саме ти – додала із сумною посмішкою.

- А я радий, що зустрів тебе.

Він сказав це спокійно, без пафосу та драми. Так, як відчував. В грудях Ліріель раптом стиснулось, бо вона почула те, чого він не вимовив, те, що насправді відчував.

- Я не маю права просити тебе залишитись – її голос здригнувся.

- А я не маю права залишитись.

Ліріель почула біль, який прозвучав у цих словах. І від цього стало ще важче. Вона зробила крок ближче. Тепер між ними залишалось зовсім мало простору. Настільки мало, що вона відчувала запах дороги, який лишився на його одязі. Дим вогню, ліс. Запах людини, поруч із якою вона почувалася в безпеці.

Біля колони срібна драконка притисла лапи до мордочки.

- Які ж люди повільні.

- Тихо, – прошипів чорний дракон.

Молоді люди стояли досить близько один до одного.

- Знаєш, – дівчина дивилась в темні очі чоловіка, – я весь час намагалась бути правильною принцесою. А потім зустріла тебе, і все стало набагато складніше.

Раєль повільно підняв руку і дуже обережно прибрав пасмо золотавого волосся з її щоки. Шкіра його пальців була теплою та трохи шорсткою. Один ніжний дотик. Ліріель мимоволі заплющила очі. Від цього дотику по тілу пробігла гаряча тремтлива хвиля.

- Якби все було інакше… – він не договорив, не зміг.

Вона сама подалася вперед і завмерла. Раєль нахилився і припав до її губ. Легкий, невагомий поцілунок, через який хотілось зупинити час. Ніжний та водночас такий болючий. В ньому було все, що вони не могли сказати. Всі слова, надії та нездійснені мрії. Коли вони відступили одне від одного, світ не рухнув. Він залишився тим самим. Той же палац, обов’язок. Але тепер у них залишився цей поцілунок. З ледь помітним присмаком лісових ягід та меду. Цей спогад, який ніхто не зможе забрати.

- Пора, – принцеса опустила голову. На губах ще залишалося тепло його губ.

Воїн нічого не відповів, але його погляд, повний ніжності, болю та палкого кохання, сказав більше за будь-які клятви. Його серце отримало водночас найдорожчий подарунок і найважчу втрату. В грудях стискало так, ніби хтось повільно затягував ремінь навколо серця. Він точно знав, що через роки може забути слова, якісь окремі події. Але ніколи не забуде запах троянд у вечірньому повітрі, золоте сяйво на її волоссі та смак цього прощання.

Із-за колони почувся приглушений схлип. Срібна драконка витирала очі кінчиком хвоста.

- Це дуже сумно, – схлипнула вона.

- Я ж казав: не підглядай, – бурчав Крейг.

- Але тоді я б пропустила найкраще, – огризнулась.

Луміра, яка уважно спостерігала за цією сценою, схиливши голову набік, раптом глибоко, театрально зітхнула. Вона повернулася до величного чорного дракона, який нерухомо чекав на воїна, і змовицьки підштовхнула його крилом у могутній бік.

- Слухай... Я тут подумала… Я ж теж скоро виросту. Стану великою, срібною, красивою.

Чорний дракон одразу насторожився.

- Дракони живуть довго, – розмірковувала вона далі. – Коли я виросту, ти будеш у самому розквіті сил.

Він повільно повернув до неї голову.

- Просто думаю… – Луміра загадково посміхнулась. – Можливо, з нас вийшла б непогана пара. Якщо я погоджусь, звісно.

Великий чорний дракон на мить онімів. Його золоті очі розширилися до розмірів щитів, а з пащі замість вогню вирвався лише тихий, здавлений звук, схожий на гикавку від шоку. Він повільно опустив погляд на цю невгамовну малечу, яка ледь діставала йому до коліна, і з такою силою та панікою відсахнувся назад, ніби перед ним виросла не маленька драконниця, а ціле військо з арбалетами.

Луміра зробила невинний вираз морди та, задерши носа, попрямувала в бік принцеси та воїна.

Коли в небі почали запалюватись перші зірки, Лірієль ще стояла біля вікна та дивилась на дорогу, якою пішли Раєль та могутній чорний дракон. А потім пішла з Лумірою у свої покої. Де на неї чекали ароматна ванна, шовкові сукні та, тепер, сіре, безбарвне майбутнє.