Глава 19

Світанок зустрів мандрівників прохолодною росою та густим туманом. Важкий, молочно-білий, він жадібно поглинав залишки ночі. Дерева перетворилися на химерні силуети, окутані пуховою ковдрою. Повітря пахло мокрою хвоєю, корою та вологою землею. Принцеса прокинулась, відчувши на обличчі вологий дотик лісового повітря. Одразу із туману випірнула срібна мордочка дракониці.

- Ти вже прокинулась? – Луміра нетерпляче крутила хвостом, розриваючи сиві пасма туману. – Сьогодні ранок дуже вологий.

Крейг, наче темна скеля, продовжував охороняти маленьку компанію. Раєль стояв та вдивлявся в білу завісу намагаючись розгледіти хоч якийсь орієнтир. Туман ховав усе, що було далі трьох кроків. Прокинувшись, снідали швидко. Майже одразу рушили в дорогу. Крейг замикав ходу, переставляючи масивні лапи в білій завісі. Раєль йшов першим, за ним — Ліріель. А Луміра смішно трусила лапами після кожного кроку по росі й обережно пирхала, випускаючи маленькі хмаринки пари. Летіти їй заважали гілки дерев, які раптово виринали із туманних хащів. Коли їй набридло обходити калюжі та мокрі кущі, вона хитрувато зиркнула на супутників та одним стрибком видерлась на спину Раєля, міцно обхопивши його шию передніми лапами. Від несподіванки чоловік ледь не впав обличчям у бруд.

- Ей, ти ж дракон, а не кошеня! – намагаючись рівномірно розподілити вагу драконки на спині, сказав воїн.

- Мої лапки будуть брудними, – спокійно відповіла та. - А Крейг високий. Він зачіпає мокрі гілки, і краплі будуть падати на мене.

- І ти вирішила поїздити на мені? – Раєль йшов вперед, несучи срібну ношу.

- Ну не змусиш же ти дівчину нести важкий вантаж? – обурилась Луміра. – Тим паче принцесу.

Вона щиро гадала, що захищає Ліріель. Раєль на таке звинувачення лише пхикнув та продовжив нести драконку.

Сонце підіймалось, і з кожним проблиском світла і подихом вітру туман танув, оголюючи вмиту росою траву. Сизе марево тануло з кожною хвилиною. До палацу короля залишилося якихось пів дня дороги.  Луміра вже злізла з Раєля та летіла поряд із принцесою, сперечаючись із дівчиною про мінливість погоди. Раптом Чорний дракон глухо загарчав, вдивляючись у зелену стіну дерев попереду. Принцеса з Лумірою притихли. Воїн миттєво заступив собою дівчину, міцно стиснувши зброю. Зелена завіса ховала від них те, що змусило дракона насторожитися.

Ніздрі чорного дракона затремтіли, втягуючи сире повітря. Раєль оголив меч та притис Ліріель до теплого боку дракона.

Ліс навколо раптом став тихим.

- Чужинці, – прогарчав дракон, – багато.

- Засідка? – запитав Раєль.

- Схоже на те, – дракон стояв прямо, витягнувши шию та вглядаючись. – озброєні люди. Запах металу. Диму від вогню немає, хоча вони тут давно.

Раєль кілька секунд мовчав, потім обернувся до дракона.

- Залишайся тут. Охороняй принцесу та Луміру, – тихо, але твердо сказав він. – Якщо це пастка – лети з ними якомога далі.

Крейг невдоволено фиркнув.

- Їх багато.

- Залишайся, – Раєль взяв в іншу руку ніж. – Мені так буде спокійніше.

Чорний дракон звузив свої золоті очі, незадоволено розправивши крила. Та сперечатись не став.

Луміра вперше за цей ранок не зронила ні слова, лише налякано кліпала великими очима.

Ліріель хотіла крикнути Раєлю залишитись, але горло здавив спазм страху.

Раєль розвернувся і повільно рушив углиб лісу назустріч небезпеці.