Глава 21

Коли адреналін битви спав, маленький загін відійшов трохи далі в хащу, де між камінням дзюрчав ручей. Вони зупинились біля струмка. Ліс навколо ще пахнув недавнім боєм. Вони зупинились біля струмка. Ліс навколо ще пахнув недавнім боєм. Адреналін ще трохи вирував у крові, і емоції вимагали виходу. Раєн грузно сів на камінь біля самої води. Втомлено поклав меч поряд. На гострому лезі було видно сліди крові. Ліріель підійшла ближче. Вона дивилась не на меч і не на змучене обличчя воїна. Вона дивилась на темно-червону пляму, яка продовжувала розпливатись по сорочці чоловіка на правому плечі і боці воїна.

- Тебе поранено, – тихо мовила вона. – Я спробую залікувати. Треба тільки промити кров.

- Все нормально, – різко відповів Раєн, розстібаючи однією рукою пояс, щоб зняти жилет і сорочку.

- Ти поранений, і це не може бути нормально, – обурилась принцеса. – Я маю дар зцілення. Невеликий. Та я сподіваюсь, що зможу справитись.

Вона почала допомагати воїну зняти з себе одяг.

- Не потрібно, – чоловік намагався впоратись із застібками самостійно. – Я впораюсь.

Та виходило погано. Дівчина, не слухаючи його, допомогла стягнути з воїна роздерту сорочку, оголюючи широкі плечі та глибоку подряпину на плечах та ребрах. Відкинула її в бік.

Великий чорний дракон стояв поряд та дивився.

- Ти злишся на мене? – дракон дивився на Раєна з висоти свого зросту.

- Так! – воїн нарешті впорався із застібкою. – Ти мав охороняти принцесу та драконицю, – різко сказав він.

- Але тобі була потрібна допомога! – обурено гримнув у відповідь Крейг.

- Я міг впоратись, – у голосі воїна чулося роздратування. – А ти мав їх охороняти!

- Нападників було багато, – дракон випустив дим. – І вони добре навчені.

- Крейг правий, – втрутилась у розмову дівчина. – Тобі була потрібна допомога. Нам з Лумірою нічого не загрожувало.

- Це тобі так здається, – на емоціях Раєль перейшов на «ти». – А що було б, якби найманці знайшли вас?

Ліріель навіть не знайшла що сказати одразу. Тон чоловіка був неприпустимий. Вона розуміла, що він хвилюється, та те, як він це показує, розізлило дівчину.

- Крейг зробив усе правильно, – її очі спалахнули справжнім королівським гнівом. – Ти був у небезпеці.

Голос дівчини тремтів від обурення. Вона різко смикнула воїна за плече, змушуючи його сісти рівніше, і, зачерпнувши рукою холодну воду, з розмаху плеснула на чоловіка.

Воїн зціпив зуби і видав глухий звук, схожий на гарчання пораненого звіра.

- Сиди тихо і не ричи на мене, – гримнула вона, змиваючи кров та бруд із тіла чоловіка так ретельно, ніби намагалася стерти їх разом зі шкірою.

Луміра підійшла ближче до них та з жалем подивилась на чоловіка.

- Боляче? – спитала вона.

- Ні! – буркнув воїн у відповідь.

— Ти кажеш неправду, бо стискаєш зуби, — вона нахилила голову.

— Це від розмови з впертюхами, — він, не витримавши, скривився.

У принцеси від цих слів ледь іскри з очей не почали сипатися. А чорний дракон випустив з ніздрів дві струминки густого сірого диму.

Срібна драконка відійшла. Нехай розбираються самі.

— Ти хоч уявляєш, які в мене були відчуття? — гримів голос Крейга. — Сидіти осторонь та рахувати удари меча? Відчувати запах твоєї крові? Навіщо мені дані крила та вогонь, якщо ти ризикуєш своїм життям, ніби у тебе є запасне в кишені?

— Їх було всього кілька! — огризнувся воїн. Але не ворушився.

Принцеса саме накрила його рану руками та намагалася зцілити.

— Ти мав залишатися з ними, — Раєль сердито дивився на дракона. — А якщо б на них напали? Я мав бути впевненим, що ти захистиш їх.

— Впевнений? — не витримала принцеса. — З діркою в боці? — Вона на емоціях сильніше натиснула на рану. Раєль скривився. — Ти вважаєш мене кришталевою вазою, яку треба обкласти подушками та заховати в скриню? Думаєш, якщо я принцеса, то при першій небезпеці буду непритомніти, щоб мене рятували?

— Не ваза, — прихрипів воїн, намагаючись не ворушитися під її ніжними та впевненими пальцями. — Але ти ніколи не бачила справжнього бою, крові.

— Я й не дивилася, — здвинула дівчина плечима, розглядаючи рану чоловіка, яка потроху стягувалася від її зцілення. — Луміра мені розповідала.

— Я відчував, що ти слабнеш, — Крейг від обурення ляснув хвостом по землі.

— Я просто не хочу, щоб з вашої голови впала бодай волосина! — наполягав Раєль. — Зрозуміло?

— А я не хочу збирати тебе по шматочках по всьому лісу! — майже в один голос рявкнули дракон та принцеса.

Поки біля води вирував цей запеклий, тристоронній вияв турботи — де кожен намагався довести, що саме його спосіб урятувати ближнього є єдино правильним — осторонь відбувався зовсім інший, тихий процес.

Луміра, маленька драконка, сиділа в тіні старого дерева. На її мордочці застиг вираз філософської серйозності. Вона дивилася, як сперечаються між собою її друзі, та думала про інше. В цей критичний момент її близьким потрібен не тільки захист, а ще й господарська рука. Вірніше, лапа.

Поки інші з’ясовували, хто більше винен у тому, що всі досі живі, дракониця тихенько підібрала з землі понівечену сорочку Раєля. Вона бачила, як служниці в замку тримали в руках голку. Принцеса й сама інколи займалася вишиванням. Драконка відкрила сумку принцеси. Запустила туди лапу та витягла нитки. І на додачу — оберемок різнокольорових шовкових стрічок та мережив.

З виглядом майстра драконка взялася за роботу. Замість голки вона використала власні кігті. Протикаючи тканину сорочки, вона старанно протягувала крізь неї стрічки. Процес захопив. Вона крутила сорочку у різні боки, зав’язуючи вузли та допомагаючи собі зубами.

Нарешті, коли біля води замовкли взаємні обвинувачення та з’ясування, чий план порятунку був кращий, і повисла напружена тиша, в якій чулося тільки збуджене дихання великого дракона та людей, Луміра гордо поклала перед Раєлем свій закінчений шедевр.