Глава 18

Коли ліс огорнули густі літні сутінки, компанія облаштувала табір. Крейг легко дмухнув на зібране Раєлем сухе гілля, і вогонь весело затріщав, одразу роблячи привал затишним куточком. Чорний дракон дрімав або вдавав, що дрімає, поклавши голову на передні лапи. Лірієль знову зцілювала його рану. Вона майже затяглася й приносила дракону вже набагато менше дискомфорту. Луміра з кумедним пихканням намагалася підсмажити на прутику шматок риб’ячого хвоста, вмостившись біля принцеси.  Лірієль сиділа навпроти Раєля, обхопивши коліна руками. Заграва вогню витанцьовувала на її обличчі. Вона спостерігала, як воїн зосереджено підкидає гілки у вогонь, ніби це було найважливіше і потребувало особливої уваги. Нарешті вона порушила тишу:

- Раєлю, ми провели разом стільки часу, а я майже нічого про тебе не знаю. У тебе є дім? Хтось чекає на тебе там? — принцесі дуже хотілося дізнатися про воїна хоча б щось. — Ким ти був до того, як став воїном? Навряд чи ти народився з мечем у руках.

Раєль продовжував дивитися на іскри, що летіли в нічне небо. Він хотів відповісти якимось жартом, та слова принцеси зачепили струну, якої він ніколи не торкався.

- Скільки себе пам’ятаю, — повільно почав він, — завжди, були походи, мечі, дисципліна. Мене виховали в Ордені воїнів чотирьох веж.

- Але ти ж був дитиною? — допитувалася Лірієль. — Про щось мріяв?

- Моє дитинство, — голос звучав глухо, — чесно кажучи, ваша високосте, там немає нічого цікавого.

Він замовк, намагаючись прокрутити спогади дитинства у своїй пам’яті.

- Дивно, — нарешті мовив він. — Я пам’ятаю все, що було, коли я навчався бути воїном. Навіть смак прісного хліба за спільним столом. А дитиною себе зовсім не можу згадати.

Він розгублено подивився на Крейга. Той розплющив очі, але не вимовив і слова.

- Може, тебе в дитинстві стукнули по голові? — Луміра відірвалася від свого цікавого заняття. — А що? Таке трапляється доволі часто. Навіть у драконів.

Вона багатозначно глянула на Крейга.

Слова драконки зачепили велетня. Було щось, що змушувало замислитися про цю розмову. Щось не давало спокою дракону. Він продовжував мовчати, обмірковуючи сказане.

- А може, за тобою ганявся якийсь нічний монстр і мозок стер пам’ять про твої дитячі жахи? — продовжувала страхітливим голосом вибудовувати свою теорію драконка.

Лірієль шикнула на Луміру. В очах дівчини світилася неприхована цікавість.

Розмову перервав дивний низький шурхіт із хащі, куди не діставало світло багаття. Блимнули два жовтих ока. Уява Луміри вже розігралася:

- А-а-а! Нічний пожирач драконів!– верескнула срібна дракониця, з переляку відкинувши пригорілий риб’ячий хвіст прямо в Крейга.

Вона з переляку змахнула крилами, заплутавшись у ремені своєї сумки, та кубарем полетіла в бік принцеси. Удар срібного тільця припав Ліріель прямо в плече. Не втримавши рівноваги, принцеса з ойканням полетіла вперед, прямо через багаття. Раєль зреагував миттєво. За частку секунди він перемахнув через вогонь, перехопив Ліріель та міцно притис до своїх грудей, падаючи разом з нею на м’який мох.

Крейг схопився на ноги, вглядаючись у темряву. На світло вогню вийшов їжак. Він зовсім не соромився, що своєю появою вчинив такий хаос. Пофиркуючи, він протопав у світлі вогняного кола крізь створений ним безлад, звернув у бік річки й зник у темряві.

Крейг, заспокоївшись, знову ліг, не звертаючи уваги на інших. Раєль з Ліріель лежачи провели поглядом Їжака. Потім подивилися один на одного. Дівчина лежала на Раєлі, важко дихаючи, її обличчя було за сантиметр від його, і вони відчували шалений стукіт серця один одного. Раєль тримав її за талію, відчуваючи кожну лінію її тіла. А вона вчепилася пальцями в його сорочку. У темряві лісу, під ясним світлом зірок, уся їх стриманість на мить випарувалася. Це були найтепліші та найнебезпечніші обійми в їхньому житті.

Люміра невинно визирнула з-за колоди, за якою сховалася.

- Ой. Здається, нічний пожирач драконів пішов, – і перевела погляд на молодих людей. – А ви можете не вставати. Вам так навіть личить.

Вони зашарілися обоє. Ліріель першою схаменулася. Вона поспіхом відштовхнулася від грудей чоловіка та підвелася. Раєль допоміг встати принцесі, кинувши погляд на свого дракона, але той мовчав. Великий чорний дракон лежав нерухомо. Його очі розплавленого золота були прикриті. Але вертикальні зіниці пильно стежили за людьми через щілини повік. Розум Крейга працював зараз не зовсім як людський. Прості слова Раєля про те, що він не пам’ятає себе дитиною, раптом збудили в голові дракона дивну тривожну хвилю. Крейг почав гортати власну пам’ять. Він чітко пам’ятав Раєля. Кожен їх крок разом. Пам’ятав нескінченні походи, свист крижаного вітру в горах. Битви, ночівлі. Навіть дурні та зухвалі витівки юного Раєля в казармах чотирьох веж. Тренування, перші мозолі від меча. Перші перемоги. Крейг пам’ятав усе. Але не пам’ятав Раєля дитиною. Хлопчиком, який ще не вмів тримати зброю. Він з подивом усвідомив, що такого спогаду немає. Крейг не пам’ятав Раєля немовлям чи малюком. Ніби він одразу з’явився восьмирічним хлопчиком. Щось блокувало спогади дракона. Крейг глухо рикнув у глибині горла. Це йому не подобалося.

Луміра нарешті вмостилася на своїй перинці. Ліріель прилягла поряд із нею, вкрившись бузковою ковдрою. Дівчина заплющила очі й поринула у свої думки. Зараз вона соромилася розмовляти із чоловіком. А їй так хотілося багато розповісти про себе та дізнатися про нього. Та скоро настане новий день. І з цим днем прокинуться обов’язки. І її наречений, поряд із яким вона завжди буде пам’ятати цього воїна та його дракона. І те, як він сьогодні кинувся захищати її в самій білизні. Легка усмішка заграла на губах дівчини.

А Раєль залишився лежати на м’якому моху, дивлячись у зоряне небо. Його руки все ще відчували тепло її талії. Він тихо зітхнув.