Глава 17

Тихий, рівний шум води почувся за деревами. Луміра, на спині Крейга, підвелася вглядаючись.

- Річка! – оголосила вона та полетіла вперед.

Коли вийшли з-за дерев на берег, драконка вже ходила по воді, насолоджуючись прохолодою. Річка виявилася чудовим порятунком від спекотного дня. Не дуже широка, з помірною течією. Вода прозора, на дні видно золотисту гальку. На берегах густі дерева схиляються над водою, даючи густу тінь.

Луміра, радісно підстрибуючи, плескалася біля берега.

- Нам потрібен перепочинок! – вигукнула вона, обдаючи присутніх хвилею бризок.

- Так ми й за тиждень не дійдемо, – буркнув Крейг та ступив у воду.

М’яка прохолода огорнула темне тіло. Він із насолодою пірнув, а виринув уже зі здобиччю. Велика рибина тріпотіла в його пащі. Луміра це прийняла як виклик. Не роздумуючи більше ні секунди, вона теж пірнула у воду. Декілька секунд не з’являлася на поверхні. Та ось на воді розбіглися великі кола від срібного хвоста. Нарешті вона виринула, тримаючи в пащі велику рибину. Та плескалася, намагаючись вирватися із драконячих щелеп. Та де там. Драконка тримала здобич мертво. Ще б пак. Вона не могла впустити більшу рибину, ніж у Крейга. І з усіх сил пливла, щоб похизуватися більшим здобутком. Витягнула на берег та поклала поряд із рибиною, яку спіймав дракон. Її рибина була більшою. Крейг нічого не сказав. Він ліг у воду біля самого берега відпочивати і насолоджуватися прохолодою річкової води.

- Ось обід у нас вже майже є, – сміючись, сказав Раєль, показуючи на рибу.

Вважаючи свою місію виконаною, драконка знову почала грайливо оббризкувати принцесу та воїна водою.

- Лірі, шкіра принцеси має бути білосніжною, як перший сніг, – дражнилася вона, плигаючи по воді. – А в тебе вже червона від сонця. Тебе не впізнають та не пустять у палац.

Принцеса стояла та дивилася на невгамовну радість своєї драконки. Нарешті дівчина не витримала. Зняла чоботи та, підкотивши трохи штани, зайшла у воду. Після ходьби по лісу в таку спеку вода була ідеально прохолодною. Дівчина заплющила очі від насолоди та відкинула голову. Так хотілося повністю зануритися в цю живильну прохолоду. Раєль теж роззувся. Він залишився в самій сорочці та штанах. Зайшов трохи далі у воду, щоб помити рибу, яку вже почистив.

Ліріель дивилася на нього. Прості рухи. Без поспіху. В його діях — впевненість. Вона закусила нижню губу. Перевела погляд на драконку. Та плавала поряд, спокушаючи дівчину теж залізти у воду.

- Стало дійсно спекотно, мабуть, я теж скупаюся, – скоромовкою вимовила принцеса, зашарівшись від своєї сміливості.

Раєль обернувся, з подивом дивлячись на дівчину. Від цього погляду Ліріель дійсно стало дуже жарко. Чоловік на мить застиг, сподіваючись, що дівчина не помітить, як спечно стало йому, коли він уявив цю картину.

- Ми поплаваємо з Лумірою там, – вона кивнула вгору за течією, де річка робила поворот і густий очерет ріс з обох сторін.

Він мовчки кивнув.

- Сподіваюсь, принцеса вміє плавати? – почувся голос Крейга.

Чоловік обернувся, виринаючи зі своїх роздумів.

- Звісно вмію, – майже обурилась принцеса. – У нас з Лумірою є басейн. І в ньому ми можемо плавати навіть взимку.

- Але це річка, а не басейн. Там можуть бути змії, – стримано сказав Раєль. – Ви не злякаєтесь?

Ліріель замислилась.

- Звісно ні! – вигукнула за неї драконка. – Я ж дракон. Я найнебезпечніший хижак у цьому світі. Ти що, забув?

Вона пирхнула та, задерши свого срібного носика, попрямувала за очерет. За нею, легкою ходою, пішла принцеса.

Раєль продовжував перетворювати рибу на майбутню вечерю, намагаючись не дивитись у бік очерету. Там, за стіною зелених стебел, чувся плескіт води, веселий сміх дівчини і задоволений вереск драконки. Раєль уявив краплі води на плечах дівчини, мокре волосся, що струменіє по спині, і плавні рухи гнучкого тіла у прохолодній воді. В роті миттєво пересохло.

- Я освіжуся з цього боку, – кинув він дракону, скидаючи з себе сорочку.

Крейг ліг у прохолодну воду біля очерету, повернувшись у бік Раєля.

Чоловік з розгону пірнув у воду. Прохолода огорнула тіло, але фантазія не вщухала.

Ліріель насолоджувалась живою силою води. Вони з Лумірою бавились мов діти. Плескались, забувши, де вони та з ким. Втомившись, лягли на мілині, насолоджуючись м’якими накатами дрібних хвиль.

- Як добре, – принцеса лежала на теплому піску по шию у воді та дивилась у небо з виразом повного щастя.

- Я ж казала, – задоволено посміхаючись, мовила Луміра. – Піду ще пониряю.

Вона кружляла над водою, під водою. Її срібна луска спалахувала на сонці так, що здавалось, у річці хтось розсипав срібні монети. Принцеса лежала у воді, спостерігала за своєю драконкою і мовчала. Вона насолоджувалась цією тишею. Звуки води, тихий шум очерету на вітрі, сонце.

Ліріель думала про Раєля. Останнім часом вона робила це, мабуть, занадто часто.

Луміра пірнула знову у воду. Вона пірнала, досліджувала дно. Виринала і тягнула дівчині свої знахідки. То камінець цікавої форми, то старовинні артефакти, які виявилися звичайними черепашками. Цього разу вона пірнула глибше. Поплила вниз за течією – туди, де очерет ставав рідшим. Крізь товщу води вона побачила там щось темне. Дуже темне, довге, велике. Це щось лежало на самому дні нерухомо. Луміра обережно наближалася до цього вигнутого предмета, який ніби поглинав світло. І раптом це щось поворухнулось!

Луміра випірнула.

— МОНСТР! – заверещала вона та стрімголов поплила до берега.

Ліріель не встигла навіть злякатись як слід. Тіло відреагувало саме. Вона скрикнула й вискочила на берег та забігла в найближчі зарості кущів, перелякано дивлячись, як срібна торпеда, репетуючи, летить до неї.

— Що там? – принцеса вглядалася в прозору товщу води, шукаючи страхітливого монстра.

Луміра стояла поряд із нею, виглядала із заростей з виразом жаху і захоплення водночас.