Глава 16

Суниці на галявині було дійсно багато. Воїн з драконом розташувались на краю галявини у тіні дерев спостерігаючи за банкетом.

Ліріель перший раз в житті їла суницю сама зриваючи її. Для дівчини все було в диковинку. Ні тобі тарілок, ні серветок, ні суворих настанов не їсти забагато. Вона насолоджувалась смаком стиглих ягід. А ще, їй було до вподоби, що Раєль весь час супроводжував її поглядом. Щось в його очах було тепле, справжнє. Ні холодне, ввічливе оцінювання, як з принцом Адріаном, а жива цікавість. Вона, потайки, кидала погляди на чоловіка. Його задумливе обличчя, ніби він думає про щось вкрай важливе. Можливо він не дуже вдоволений тим, що має супроводжувати її з Лумірою у палац, і в нього є справи важливіші? Та можна ж їй хоча б трохи побути егоїсткою, й насолодитись його присутністю. Можливо ці миті будуть єдиним світлим промінцем в її майбутньому житті, коли вона буде дружиною принца Адріана. Вона згадала цупкий погляд принца коли вони зустрілись. Наче огляд дорогого товару. З губ, посмішку одразу наче стерли. І смак полуниці став кислим. Вона присіла посеред галявини й озирнулась. Луміра плигала по поляні збираючи суницю. Крейг, велично лежав в тіні дерев, спостерігаючи. Квіти на його лусці вже зів’яли та осипались. Лише ромашка залишилась за вухом.  Раєн не спішно підійшов. Присів поряд та простягнув дівчині жменю повну зірваної суниці. Щоки дівчини залило рум’янцем. Вона посміхнулась та взяла ягоду. Тепла від сонця, соковита ягода була наче солодкий нектар.

- Дякую – вона знову посміхнулась  дивлячись чоловікові в очі – Ми ж не дуже спішимо? Я трохи втомилась йти.

- Якщо бажаєте, Крейг може повезти вас на собі – відповів він не забираючи руку з суницею і невідривно дивлячись на неї.

Ліріель взяла ще одну, доторкнувшись до його пальців. Вони були теплі.

- Ні. Поки не треба. Ми лише трохи відпочинемо та підемо далі. – вона поклала солодку ягоду до рота.

Раєль провів цей жест очима.

- Ми звісно можемо відпочити, але тоді не встигнемо до сутінків добратись до Аердолу.  – відірвав погляд від її губ Раєль.

- Так?! В такому разі навіщо поспішати? – вона з посмішкою взяла ще ягідку та знизала плечима  дивлячись в темні очі чоловіка. – Нам ще буде потрібно добратись до палацу, а це ще, добрих пів дня. – сік ягоди крапелькою залишився на губі дівчини. – Не можна вночі ходити по місту це небезпечно.

Раєль застиг, стримуючись, щоб не відчути цей смак краплинки, на своїх губах.

- О! – почувся поряд голос драконки – Ти назбирав багато.

Срібна, зацікавлена мордочка, виросла поряд із ними. Не вагаючись довго, і не соромлячись, вона акуратно пересипала ягоди з долоні чоловіка на великий листочок. В який саме збирала суницю, наївшись. На потім. Щоб було.

Раєль відвів погляд від дівчини. Та теж опустила очі.

Після суничної галявини вони йшли ще якийсь час. Сонце підіймалось вище – день ставав спекотним. Навіть в лісі, де дерева давали тінь – повітря було теплим і важким. Вони йшли не квапливо та Луміра почала відставати. Спочатку трохи. Потім більше. Раєль обернувся до неї. Вона йшла повільніше ніж зазвичай. Не летіла.

- Луміро? – він зупинився – Все добре?

- Так. – відповіла вона. Голос трохи слабший.

- Ти повільно йдеш – стурбовано сказав чоловік.

- Просто … трохи спекотно. - видавила з себе драконка.

- Хочеш зупинитись?

- Ні ні. – вона зробила ще декілька кроків і зупинилась. Поклала лапку на лоб – Голова … трохи кружляє.

Ліріель одразу підійшла до неї.

- Ти бліда. - стривожено мовила дівчина.

- Я срібна – різко відповіла драконка і вже слабіше додала – Я завжди така.

- Ні – Ліріель торкнулась її лоба – Ти інакша. Може це спека? Мабуть, тобі треба …

- Мені треба … - Луміра зітхнула і підняла очі на Крейга, - просто трохи відпочити. Якби хтось міг … Я не знаю … може понести мене трохи …

Крейг дивився на неї зверху вниз.  Очі розплавленого золота не виражали емоцій. Раєн притулив долоню до обличчя ховаючи посмішку.

Луміра з найнещаснішим виразом, що тільки міг бути на її срібній мордочці дивилась на дракона.

- Луміро – Крейг дивився на неї.

- Що?- вона кліпнула невинними очіма.

- Ти хочеш, щоб я повіз тебе?

Пауза. Маленька срібна лапка змахнула невидиму пилинку з сумки яку вона держала.

- Я просто … втомилась. - сказала вона  - Трохи.

- Звісно – погодився дракон.

- І якщо ти сам пропонуєш?

- Я не пропонував.

- Але якби запропонував...

Дракон зітхнув і закотив очі.

- Сідай

Луміра підхопилась. Миттєво. З абсолютно здоровим виглядом. Підхопила сумку і вмостилась на спині чорного дракона між крилами.

- Дякую – сказала вона з гідністю зручно вмостившись.

Ліріель та Раєн пішли в перед посміхаючись з витівки драконки. Крейг зі срібною хитрулею рушив слідом на невеличкій відстані.

- Я зрозумів, що ти хитруєш – сказав дракон коли вони відстали від людей.

- Це теж форма розуміння між нами – задоволено мовила вона, та витягла з сумки згорнутий листок із суницею.

- Крейге – прошепотіла вона тихо, щоб чув лише дракон. – Ти найкращій.

- Знаю – відповів він.

- І найрозумніший. - додала жуючи ягоди.

- Теж знаю.

- І найгарніший. - продовжувала.

- Луміро! - рикнув він.

- Що? - вона застигла з суницею в лапі не встигнувши кинути її до рота.

- Вже вистачить.

- Добре, - вона замовкла на секунду – Але квіти тобі дуже лічать.

Крейг зробив вигляд, що не чує.

Ліріель йшла поруч із Раєлем і давилась від сміху. Їй було приємно йти та розмовляти з воїном.

- Вона маніпулятор – прошепотіла дівчина.

- Геніальний маніпулятор. – уточнив чоловік. – І це робить нашу подорож набагато цікавішою.

Вони обернулись на драконів.

Крейг незворушно йшов лісовою стежиною. Луміра, їхала на ньому,  їла суницю і дивилась на ліс навколо себе з виразом мордочки, що дуже задоволена собою та своїм становищем.