Глава 15

Ранок прийшов надто швидко. Сонце ще тільки починало пробиватися крізь гілки. Пахло травою і квітами.  А ще, чимось солодким, можливо дикою суницею що росла десь поруч. Птахи співали на всі голоси – кожен своє. Та разом, це було чарівно. Хотілось просто лежати та слухати. Але треба було йти. Сьогодні вони мають війти раніше щоб до темноти добратись до Аелдору. Табір мандрівних артистів теж поволі прокидався.

Раєль прокинувся першим. Він підвівся та озирнувся. Крейг, продовжував лежати обгорнувши крилом принцесу яка ще спала. На його крилі поблискували маленькі краплинки ранішньої роси. Ліріель спала пригорнувшись до теплого боку дракона й підклавши руку під голову. На її губах грала посмішка, а волосся розсипалось по темній лусці Крейга золотими хвилями. Луміра спала на своїй бузковій перинці – акуратно підібравши хвіст і склавши лапки.  Раєль стояв і дивився. Він навіть не одразу помітив, що Крейг не спить, а мовчки спостерігає за ним.

- Я … - помітивши пильний погляд дракона не одразу знайшовся чоловік. – Я думаю треба роздобути коней. – прочистивши горло сказав Раєль – Принцесі буде складно йти пішки.

- Ми йшли з нею пішки до цього міста – зауважив дракон – А коні, це лишній клопіт.

- Але вона може втомитись. – наполягав Раєль.

- В такому випадку я сам можу везти її коли вона втомиться йти. – незворушно мовив дракон.

- Везти на собі? – брови Раєля полізли вгору. – Цікаво. А чому ти ніколи не пропонував такого мені?

Дракон подивився на нього демонстративно обвівши поглядом з голови до ніг.

- Бо ти важкий. – відповів він нарешті випустивши з ніздрів невеликий димок. – І квітів не приносиш.

Воїн посміхнувся.

- Крейге, а тобі не спадало на думку, що ти взявся надто ретельно оберігати принцесу. Ніби вона … - він замовк не закінчуючи свою думку.

Посмішка зійшла з його губ. Обличчя стало серйозним.

Дракон мовчки дивився на нього примруживши золоті очі. Чекав поки Раєль сам скаже. Чоловік мовчав.

- Я твій супутник Раєлю. І відчуваю те, що відчуваєш ти. – дракон поглянув на принцесу яка ще спала та знову перевів погляд на чоловіка.

Той теж сумно дивився на дівчину.

- Якщо в тебе виникають такі питання, то запитай себе. Чому? – вів далі дракон.

- Вона моя принцеса. Ми просто допомагаємо їй дістатись до палацу. – вперто відповів чоловік.

- Так – погодився з ним дракон  продовжуючи пильно дивитись.

- Крейге! – в голосі чоловіка вчулось роздратування.

- Вір, в те, що кажеш – спокійно відповів дракон.

Якби дракони вміли посміхатись по справжньому – він би посміхнувся.

Раєль почав збиратись. Скоріш, щоб не говорити більше на цю тему з драконом ніж через необхідність все поскладати.

Ліс став більш гомінким. Принцеса прокинулась сповнена сил та з веселим настроєм. Вона вибралась з під теплого крила Крейга, не забувши обійняти його в знак подяки. Раєль помітив як Крейг коситься на нього при цьому. Та нічого не сказав. Луміра ще лежала на своїй перинці с заплющеними очима.

- Вставай сонько – ніжно погладивши її срібну голову сказала Ліріель.

- Так, так зараз – пробурмотіла драконка та перевернулась на інший бік.

Дівчина пішла до струмка умитись.

- Луміро! – не витримавши позвав драконку Раєль.

- Вже встала – прошамкала вона не розплющуючи очей та вкрилась своїм хвостом.

Крейг мовчки підійшов та торкнувся її лапою.

Луміра одразу сіла.

- Вже встала! – оголосила вона з гідністю та почала складати перинку.

- А інших ти не слухала – Раєль дивився на це.

-  Крейг переконливіший – відповіла Луміра не підводячи очей від перинки.

Зібрались вони швидко. В сумці дракониці було повно речей які принцеса використовувала для особистої потреби. Та на цей раз дівчина скористалась лише гребінцем, щоб зібрати волосся. У звичайному одязі вона походила на просту молоду дівчину яка подорожує в чоловічому костюмі. Раєль здихнув. На дуже гарну молоду дівчину. Крейг хмикнув випустивши з ніздрів клубочок пару.

Поснідали швидко. Довше тривали прощання з трупою артистів які прихистили у себе дівчину.

- Може підемо поки артисти ще не прокинулись? – спробував запропонувати Раєль сподіваючись якомога швидше вирушити у дорогу.

Він пам’ятав за найманця який зустрівся їм з Лумірою по дорозі. А біля міста, вірогідність таких зустрічей зростала.

- Що ти? – не погодилась Ліріель. – Це ж артисти! – вона сплеснула руками – В них тонка, чутлива душевна натура. Вони можуть образитись! – вона дивилась на нього широко відкритими очима – Дорога нікуди не дінеться Раєлю, а артисти можуть образитись.

І вона попрямувала до наметів. Раєль, задумливо глянув на Луміру. Ці висловлювання йому були добре знайомі.

У прощанні з артистами була своя перевага. Рушили в дорогу вони, з повним кошиком свіжої випічки. Луміра летіла попереду тримаючи в кожній, передній лапі по смаколику, й з вдоволеним виразом, відкушувала з кожної по черзі. Ліріель з Крейгом йшли поряд. В одній руці дівчина держала булку яку їла сама, а в іншій ту, що годувала дракона. Крейг міг проковтнути цю булку одним укусом та відкушував по маленьку, розтягуючи задоволення. Раєль йшов мовчки. Спостерігаючи за всім цим. З виразом, що все не зможе тривати добре надто довго.

Вони йшли вже годину. Не спішачи. Насолоджуючись подорожжю ніби прогулянкою. Раєль йшов останнім продовжуючи мовчати. Він дивився на дівчину. На її легку ходу. На золотаве волосся що блищало на сонці. На те як вони з Лумірою раптом зупинились розглядаючи якогось метелика між листям.

- Ми йдемо надто повільно – Крейг обернувся до воїна.

- Так, - погодився він – та все одно прийдемо – додав тихіше дивлячись на дівчину.

Вона якраз обернулась, відчула погляд, і посміхнулась. Просто так. Легко.

Попереду Луміра раптово скрикнула – радісно – і кинулась кудись між деревами.

- Суниця! – почули вони – Тут ціла галявина суниці!