Глава 10

Табір, мандрівних артистів, рушив наступного дня після полудня. Скрипіли вози. Артисти сміялись та розмовляли. Ліріель сиділа на козлах поруч із молодою артисткою, на ім'я Зоро. Рудоволоса, весела супутниця говорила без зупинки. Крейг йшов поруч з возом – невидимий для всіх крім принцеси.

- В неї колись закінчуються слова? – запитав він ніби просто розмовляючи сам із собою.

Принцеса лише посміхнулась. Вона не хотіла, щоб її вважали божевільною, тому старалась розмовляти с Крейгом коли ніхто цього не бачить.

Вони їхали майже цілий день. Коли на одній із доріг їм зустрілась невелика перешкода. Вірніше велика. Бо посеред дороги по якій їхали вози артистів, розлилася велетенська калюжа. Навіть не калюжа, а ціле озерце з грязюкою по краях. Розлилася річка після дощів. І тепер, перед невеличким караваном, виникла проблема переправи через цю перешкоду. Коні зупинились. Вози перестали рухатись та скрипіти. Артисти зібрались на краю води та дивились оглядались вишукуючи змогу якось перебратись на той бік цієї водяної пастки. Об’їхати немає як. З обох боків поля вже з зерном, що вже налилось. Якщо їхати по ньому урожай буде знищено. А їхні шиї намиленими невдоволеними селянами.

- І що нам тепер робити?

Питали вони один в одного тупцюючись на місці.

- А ти можеш нам допомогти? – до Ліріель підійшов кругленький хазяїн. Який прийняв її в трупу.

Дівчина скосила очі на дракона.

- Правда Лірі – звернулась до неї Зара. – Ти ж підіймала бочку з водою. Може й воза зможеш підняти.

Принцеса знов глянула на дракона.

- Навіть не думай про це.- непорушно дивлячись вперед сказав дракон. – Їздових драконів не існує.

- Вози набагато важчі – пробувала  відмовитись дівчина. – мабуть, для мене це буде досить тяжко.

Дракон хмикнув.

- Та може ти все ж спробуєш.- наполягали артисти – А що як вийде? Ми навіть більше їжі будемо тобі давати, щоб сила відновилась.

Ліріель розгубилась. Вона не могла змусити дракона перетягнути вози на інший бік. Та якщо зовсім відмовиться вони запідозрять обман.

Вона встала та відійшла трохи вбік й зробила рухи руками ніби намагається підійняти вози у повітря.

Звісно ті навіть не поворухнулись. Крейг дивився на це примруживши очі. Потім глибоко вдихнув та з шумом видихнув повітря.

- Скажи їм розпрягти коней – підходячи до одного з возів проговорив він та додав – І хай мені приготують великий кошик тих булочок з корицею, що з ранку на столі були. Вони такі духмяні

Він знов втягнув повітря ніби заглатуючи духмяний запах здоби.

Ліріель ледь стрималась, щоб не засміятись.

Коли з першої повозки випрягли коней, Крейг підхватив її та перекинув на той бік водойми. Артисти навіть оком не моргнули. Тільки крякнули від несподіванки.

- Ти, цей – до принцеси підійшла Зара – Трохи тихіше. Бо так вози порозсипаються.

- Гаразд – Ліріель благано подивилась на Крейга.

Той зробив невдоволений вигляд та зверхньо поглянув на артистів. Але наступний віз приземлився вже набагато м’якіше. За ним послідувало ще два. А в останньому, візничий ніяк не міг розплутати збрую й кобила досі була прив’язана до візка. Крейг, не дожидаючи поки її відчеплять, підліз знизу підняв на себе й ошарашену кобилу й невеликого візка і змахнувши крилами, одним стрибком перемахнув через воду. Коняка навіть заржати не встигла. Та, коли торкнулася землі, обдала дракона таким закоханим  поглядом, що той, якби зміг, почервонів би обов’язково. Він відійшов, гордовито поглядаючи на людей які стояли роззявивши рота. Тільки від гнідої кобили тримався трохи осторонь.

Впрягли коней знов у вози, люди двигнулися далі. Винагорода, у вигляді великого кошика пухких булочок та пампушок, одразу була надана повелительці важкостей. Вона сіла ззаду на останній віз та поставила біля себе кошик зі смаколиками. Крейг йшов поряд з возом та із задоволенням смакував запашною випічкою, які йому подавала Ліріель.

Через якийсь час вози артистів заїхали в невеличке містечко. Та вже був вечір й виступ відклали на наступний день. Розташувались вони на краю містечка. В узліссі. Розпалили багаття. Кожен зайнявся своїми звичними справами. Ліріель з Крейгом знайшли собі затишне містечко на м’якій траві в тіні розлогого дерева.

Принцеса перетягнула з собою кошик із залишками булочок, та сиділа обпершись на шершавий стовбур зеленого велетня. Крейг ліг поряд із нею й з незворушним виглядом дожовував випічку.

- Ти про щось весь час думаєш – смакуючи чергову булку сказав він пильно дивлячись на дівчину.

Квіти на його лусці були свіжими наче тільки що зірваними. Мабуть, підживлювались силою дракона. Ліріель поправила ромашку за його вухом, сумно посміхнулась його вигляду. Він майже звик до цього образу й не звертав більше увагу на квіти. Тим паче, що його все одно ніхто не бачить крім принцеси. Тож ці квіти були лише для неї. І це дракону подобалось. А також подобались булочки, яких ставало в кошику все менше й менше.

- Я не можу пояснити – мовила дівчина задумуючись.

- Спробуй – почувся задоволений, рикаючий голос дракона.

- Розумієш, - вона подивилась в небо на зірки які почали запалюватись на темно-синьому, вечірньому небі – З одного боку я дуже сумую за батьком та Лумирою. Це моя дракониця. Мій супутник. Моє друге я.

Крейг став більш серйозним та перестав жувати.

- Тільки вона вільніша чим я – продовжувала принцеса. – Може зробити чи сказати те, про що я можу тільки мріяти.

Крейг мовчав.

- Батька я дуже люблю – мовила далі дівчина – Без Луміри відчуваю ніби немає половини мене. Та йти до палацу не дуже хочеться.

- Принц? – здогадався дракон

- Так - ледь чутно відповіла вона – Я зовсім не знаю його. Та те що я бачила… - вона не знала як сказати – Я відчуваю, що не потрібна йому. Або потрібна як трофей чи якась екзотична річ. В його королівстві немає супутників, як у нас. І він не зовсім сприймає Луміру як розумну істоту. Скоріш як домашню тваринку. Але обов’язок перед людьми та нашим королівством змушують. Тому я маю вийти за нього. Це нові можливості для нашого королівства. Торгівля, підтримка.