Глава 9

Дорога по лісу йшла рівна й широка. Луміра летіла на рівні плеча Раєля і говорила вже двадцять хвилин без зупинки.

— Коли входиш до тронної зали — три кроки, уклін. Не низький, не поверхневий, рівно під сорок п'ять градусів. Король не любить коли кланяються занадто низько, це виглядає підлесливо. І занадто мало — це зухвало.

— Сорок п'ять, — машинально повторив Раєль.

— Потім чекаєш поки він звернеться першим. Ніколи не починай сам. Навіть якщо мовчання незручне. Особливо якщо незручне.

— Зрозуміло. – зітхаючи мовив чоловік.

— Звертатись — "Ваша Величносте" при першому звертанні, далі можна "Сіре". Не "пане", не "королю". Саме "Сіре".

— Луміро, — нарешті сказав Раєль.

— Що?

— Я не йду на аудієнцію до короля.

— Але якщо доведеться - обурилась лась дракониця.

— Я йду знайти принцесу і свого дракона.

Луміра замислилась на секунду.

— Все одно корисно знати, — вирішила вона і продовжила. — За столом — прилади беруть зовні до середини. Перша виделка для салату, друга для основного, ложка для супу завжди праворуч від —

— Луміро. – не витримав чоловік.

— Що тепер?

— Ми йдемо лісом без запрошення до палацу. За столом точно не посидимо.

Вона надулась.

— Я просто кажу на випадок.

— На випадок чого саме?

— Різного, — відповіла вона з гідністю і замовкла рівно на три хвилини.

Раєль вже подумав що відпочине.

— Ще є правила щодо представлення, — сказала Луміра.

Він закрив очі. Відкрив.

— Кажи.

Так йшли вони ще деякий час. Луміра летіла то поряд з Раєлем, то залітаючи трохи вперед та знов вертаючись до чоловіка й продовжуючи розповідати йому правила придворного етикету. Воїна ці балачки трохи розважали. Він навіть сам пам’ятав деякі з них. Інколи, в пам’яті спливали якісь давні спогади, ніби обривки минулого життя. Він в пів вуха слухав драконицю й намагався розібратись у своїх спогадах. Чи це була просто фантазія. Він йшов розслаблено насолоджуючись теплим днем та безпосередністю своєї супутниці. Але Інтуїція, вироблена багатьма роками тренувань, спрацювала миттєво.

Ледь вловимий свист повітря, що розрізається гострим клинком, та тіло миттєво зреагувало на небезпеку. Раєль відклонився. Мимо нього пролетів ніж та вп’явся в найближче дерево. Воїн мигцем побачив, що дракониця не розуміючи, що відбулося, замовкла та дивиться на нього з розкритим ротом.

- Сховайся! – крикнув їй чоловік та махнув рукою в бік дерев.

Не зволікаючи вона юркнула за найближче тільки срібний хвіст майнув.

Раєль перебіг на інший бік дороги й удав, що сховався за ближнім, розлогим деревом. А сам, прикриваючись густою зеленню, поспішив обійти нападника. Коли, не розуміючи де ділися мандрівники, нападник виглянув зі своєї схованки, Раєль був вже за його спиною. Він вибив меч з рук нападника та повалив його на спину.

- Хто ти? – запитав Раєль, оглядаючись, щоб зрозуміти нападник один чи ні.

Той не вспів відповісти як їх знайшла Луміра.

- Хто він? – поцікавилась вона розглядаючи лежачого чоловіка.

- Ще не знаю – відповів Раєль

- Що ти не знаєш? – здивовано запитав нападник. Та хриплим голосом додав – Вбити мене чи ні.

- Я не тобі це кажу – відповів Раєль

- А кому? Тут же німа нікого крім нас. – він тремтячи дивився на воїна.

Луміра аж заціпило від його слів.

- А я що ніхто!? – вона помахала лапкою перед його обличчям.

Але чолов’яга навіть не моргнув. Він продовжував лежати та дивитись на Раєля.

- Він, що мене не бачить? – заверещала дракониця вертячи лапками перед своєю мордою.

- Але я тебе бачу – спробував заспокоїти її Раєль.

- Мене!? – здивовано дивився на нього нападник.

- Та при чому тут ти!? – не могла заспокоїтися Луміра – Мене ще й не чують.

Вона драматично заламала лапки та порхнула до Раєля на плече.

- Я, що стала невидимою!?

Раєль спробував угомонити драконицю та не допускати її близько до незнайомця й трохи послабив хватку. Цим скористався нападник та вдаривши чоловіка вирвався й зумів схопити меч. Двоє чоловіків застигли перед миттю неминучого бою. Тільки у нападника тепер була зброя, а у Раєля ні. Луміра, бачачи, небезпеку для свого товариша, спробувала відвернути увагу нападника та він на неї ніяк не реагував.

- Відійди, щоб тебе не зачепив він – спробував вгамувати драконицю Раєль.

- Але ти без зброї.

Нападник вже мало звертав увагу на розмови воїна з самим собою. Він вишукував момент, щоб точніше вдарити.

- Мені мало допоможе якщо я буду переживати за тебе. – мовив Раєль намагаючись обійти суперника, та відхиляючись від випадів його меча.

Луміра з розпачем дивилась на двобій, але не знала як допомогли своєму товаришу.

- Я зараз! – вигукнула вона та відкрила свою сумку.

- Не думаю, що його налякають манікюрні ножички. – помітивши її дії промовив Раєль та увернувся від чергового випаду супротивника.

Луміра не знала, що саме хотіла знайти в сумці. Та треба було відшукати, хоча щось, що допоможе Раєлю відбитись від нападника. Вона поспіхом викидала з сумки гребінці, флакончики з парфумами та булавками для волосся.

У нападника очі округлилися коли з повітря почали вилітати різні жіночі штучки.

- Ось! – нарешті вигукнула Луміра та витягла з сумки … парасольку.

Бузкову з рюшами. Зате вона була досить важка.

Дракониця не роздумуючи подала її Раєлю. В долоню ліг важкий держак. Найманець подивився як з нізвідки в руці беззбройного чоловіка з’явилась парасолька. Бузкова з рюшами. Щось в його холодних очах здригнулося.

- Що це?

- Бойова парасолька – вигукнув Раєль.

Він вдарив. Точно. Різко. Меч нападника відлетів убік. Другий удар – нападник зігнувся навпіл. Третій – найманець опинився на землі. Всі дійства зайняли три секунди. Раєль стояв над ним. В руці парасолька з рюшами. У нападника почало сіпатися око.