Глава 7

Луміра та Раєн йшли по лісовій доріжці. Ліс все більше світлішав. Дракониця летіла поряд із чоловіком. сумка похитувалась у лапках. Хвіст описував в повітрі задоволені дуги. Так тривало приблизно годину. Потім драконка сповільнилась.

- А нам довго ще йти?

- Чому ти питаєш? – питанням на питання відповів чоловік.

- Я хочу їсти – не видумуючи нічого, чесно відповіла вона.

- Потерпи.

Луміра демонстративно притиснула лапку до живота.

- Може у твоїй сумці щось знайдеться. – не сповільнюючи крок сказав воїн.

- Є пудра для обличчя, запасні стрічки для волосся, ножиці … - почала перераховувати вона

- Не їстівне – перебив її Раєль.

- Я знаю, що не їстівне! – Луміра злетіла трохи вище від обурення. – Я дійсно хочу їсти.

Раєль зупинився. Подивився на неї зверху вниз та перевів погляд на ліс навколо.

- Луміро – сказав він – Ти дракон.

- Дракониця  - поправила вона його.

- Луміро, ти хижий звір.

- Технічно так. – погодилась вона.

- Ти, найстрашніший хижак, що існує на цій землі.

Вона трохи випростала спину. Це порівняння явно їй подобалось.

- Ну можна і так сказати.

- Тоді полюй – сказав він просто.

Повисло мовчання. Вона подивилась на нього з виразом людини, якій, щойно, запропонували щось абсолютно неприйнятне.

- Як?

- Ти що, ніколи не полювала?

- Я виросла в палаці! – видала вона – Мені завжди приносили їжу! Красиво подану! На маленькому таці! З петрушкою!

Раєль довго дивився на неї. Потім потер обличчя рукою. Озирнувся на ліс та зітхнув. Тим особливим зітханням, яке означало «добре займемось цим»

- Слухай, - сказав він й присів на коліно, щоб бути з нею на одному рівні. – Все дуже просто. Знаходиш здобич. Підкрадаєшся до неї якомога ближче проти вітру, щоб здобич не відчула твій запах. Крадешся низько, повільно, без різких рухів. І в останній момент завмираєш і тоді різкий стрибок. Зрозуміла?

Луміра слухала дуже уважно. Склавши лапки та витягнув шию.

- Стрибок – повторила вона.

- Так. Швидкий, точний. Без вагань.

- Зрозуміло – вона кивнула – Проти вітру, низько, тихо, завмерла, стрибок. – підсумувала вона – Я готова.

- Ти дракон, - нагадав він ще раз – Інстинкти мають бути.

- Безумовно – погодилась Луміра з гордістю.

Раєль схвально кивнув. І вперше за цей ранок відчув щось схоже на задоволення.

Вони вийшли на узлісся. І там на невеликій сонячній галявині, відпочивав заєць. Він лежав, витягнувши задні лапи та  грівся в теплих промінцях сонця.

Раєль залишився в тіні дерев та кивнув дракониці показуючи вуханя. Вона кивнула у відповідь. Серйозна, зосереджена. Очі дивились на ціль. Пригнулась.

Треба віддати належне, перші кроки були непогані. Вона справді рухалась добре, плавно. Срібна луска не блищала. Драконка, інстинктивно, тримала тіло в тіні. Лапки ставила м’яко. Хвіст не смикається. Очі, зосереджені на здобичі.

Раєль спостерігав за нею із тіні й відчував щось схоже на гордість. Ось тобі й палацова дракониця. Природний інстинкт, він нікуди не дівається.

Ось вона зайшла з підвітряного боку. Правильно. Ось зупинилась, перечекала, рушила далі. Добре. Ось присіла нижче в траві. Відмінно. Ще крок. Ще. Заєць не поворухнувся. Луміра завмерла у двох стрибках від нього. Раєль затримав дихання. Вона зібралась Підібрала задні лапи. Хвіст дрібно здригнувся від напруги. Стрибок…

Луміра стрибнула вбік. Раєль моргнув.  Потім стрибнула ще раз в інший бік. Знов підстрибнула й хлопнула лапками. Раєль знов моргнув. Дракониця стрибала від квітки до квітки по всій галявині. Очі горіли дитячим захватом. Срібні лапки ловили щось. Що саме Раєль навіть одразу не побачив. Метелики. На галявині їх була ціла хмара. Жовті, сині, кольорові. І Луміра- найнебезпечніший звір цього лісу, ганялась за ними з писком від задоволення, забувши про все на світі.

Вона знов стрибнула і клац, злапала щось яскраве. Метелик з синіми крильцями спокійно сидів на її лапі, складаючи та розкладаючи крильця. Луміра підняла лапку до морди й уважно розглядала його.

- О-о-о, - сказала вона тихо й з захопленням – Який гарний.

Потім помітила іншого, білого, що кружляв над польовими квітами й стрибнула до нього.

- І цей гарний.

Раєль вийшов із-за дерев. Він йшов повільно та зупинився посеред галявини. Подивився на Луміру, яка ганялась за наступним метеликом з великим захопленням. Потім подивився на зайця. Заєць сидів на місці й дивився на драконицю. Не тікав. Навіть вуха розправив, ніби теж спостерігав за цією подією з цікавістю. Луміра в цей момент підстрибнула й зловила ще метелика, зойкуючи від задоволення. Заєць, неквапливо, повернувся, потрусив вухами й поплигав в ліс. Повільно, з гідністю, як личить звіру якому, сьогодні, явно. Нічого не загрожує.

- Луміро – сказав Раєль.

- А? – вона обернулась. Метелик сидів у неї на носі. Вона скосила на нього очі й завмерла, щоб не злякати. – Дивись який синій. Ти бачиш який синій?

- Заєць вже пішов.

- Який заєць?- прошепотіла вона не рухаючись.

- Той, якого ти мала спіймати.

Луміра кліпнула й тряснула головою. Метелик злетів. Вона подивилась туди де, щойно, сидів заєць. Його не було.

- О! – сказала вона. – Я, відволіклася.

- Так

- Метелики з’явились дуже несподівано – виправдовувалась вона

- Луміро – терпляче сказав Раєль – Ти мала спіймати зайця, а ти ганялась за метеликами.

- Вони не чекали б! – вигукнула вона з несподіваною пристрастю. – Заєць міг почекати! Він же спав! А метелики не чекають! Це ж момент Раєлю. Саме момент!

Воїн дивився на неї з виразом людини, яка переосмислює поняття « найстрашніший хижак на землі».

Луміра сиділа перед ним тримаючи лапки до гори. На кожній з них сиділо по метелику. Вона обережно підняла їх вище. Метелики злетіли й зникли в сонячному повітрі.