Глава 3

Спочатку була темрява і тиша. Потім Ліріель моргнула й побачила кам’яну стелю. Стеля була темна. З неї звисали сталактити – холодні, незграбні, зовсім не схожі на розписані золотом склепіння батьківського палацу. Вона моргнула ще раз. Картина не змінилась. Замість величного палацу її батька – темний звід печери. Замість вишукано вдягнених гостей – каміння.

Камінь. Скрізь камінь. І тьмяне світло десь збоку. Мабуть, вхід до печери. Ліріель повільно сіла. Весільна сукня прошелестіла по холодному камінню. Фата зсунулась набік. Одна шпилька з зачіски кудись зникла й волосся розсипалось.

-           Що… - почала вона говорити та зупинилась.

Погляд впав на плічний мішок. Потертий, явно колись він бачив кращі часи. Поруч меч. Великий, серйозний, зовсім не такий, як у королівської охорони.

Ліріель підвела повільно погляд і завмерла. Морда. Велика. Темна. З очима кольору розплавленого золота. Очі дивились на неї – уважно, трохи спантеличено. Дракон. Чорний, великий, чужий.

Вони дивились один на одного мовчки. Принцеса у весільній сукні з фатою набік та чорний дракон, розміром з великий стіг сіна.

Крейг – чорний дракон, який бачив у своєму житті дуже багато, дивився на дівчину не розуміючи, що відбулося.

Вони з Раєлем зупинились на привал ще до заходу сонця. Знайшли для ночівлі печеру. Звичайна, суха, захищена від вітру, досить простора, щоб дракон міг спокійно влягтись та витягнути крила. Раєль розпалив вогонь, перевірив спорядження, вони поїли та вляглися спати. Крейг займав добру половину печери. Склав крила, заплющив очі та почав дрімати.

Все тихо, спокійно, зрозуміло.

А потім – спалах. Дракон відкрив очи та побачив її.

 Дівчина сиділа посеред печери на камені. У чомусь білому й надзвичайно пишному. Зі шлейфом та якоюсь прозорою штукою на голові. Маленька, тендітна. З розкиданим волоссям та розгубленим виразом обличчя.

Крейг підвів голову. Подивився праворуч, Раєля не було. Тільки його мішок та меч. Подивився ліворуч – нікого. Обернувся – порожньо. Знову подивився на дівчину у білому. Та дивилась на нього. Крейг повільно кліпнув одним оком. Потім другим. Вона не зникла.

За довгі роки поряд зі своїм воїном він бачив багато дивного. Битви, шторми, гірські перевали в заметіль. Але щоб посеред ночі в печері матеріалізувалась дівчина – такого ще не траплялось. Він понюхав повітря від дівчини пахло квітами й чимось солодким.

Крейг ще раз подивився туди де щойно лежав Раєль. Потім знов на дівчину.

-           Де я? – вона озирнулась навколо – Це печера?

Дракон скосив погляд на кам’яні стіни, потім знову на неї. Вираз його морди чітко говорив – ну а що ще це може бути?

-           Як я тут опинилась? – Ліріель встала та зробила кільки кроків. Вірніше, майже зробила. Вона наступила на шлейф та мало не впала. Схопилась за найближче що було. Найближчою виявилась лапа дракона. Крейг подивився на свою лапу потім на дівчину, й знов на лапу.

-           Вибач, - вона прибрала руку та випросталась – Я не хотіла. Я… Ой я не представилась. Мене звати Ліріель. Я принцеса королівства Авенора. Сьогодні мало відбутися моє весілля. Та замість нього я опинилась тут. Ти випадково не знаєш що сталось та де моя дракониця Луміра? – з надією запитала вона.

Крейг не відповів.

-           Ти теж не розумієш що сталося? – зітхнувши запитала вона знов.

Дракон мовчав і дивився.

Бо він досі не міг повірити в те що бачили його очі. Замість Раєля. Дівчина яка розмовляє сама з собою. Де Раєль? Що з ним сталось? Чи він живий? Ці думки крутились в голові дракона й витісняли все інше.

А дівчина тим часом встала. Поправила фату й струсивши з плаття пил, рішуче рушила до виходу з печери.

Крейг кліпнув.

-           Я піду шукати дорогу до палацу – оголосила вона впевнено – Він має бути десь неподалік. Мабуть – додати вже менш рішуче.

Дракон подивився на вхід до печери. За ним була вже ніч. Густий ліс. І десь там все що завгодно. Небезпека, прірви, болото. Він глянув на принцесу. Вона впевнено йшла до виходу. Маленька, тендітна, беззахисна у білій. Пишній сукні і абсолютно впевнена що все під контролем.

-           Мене мабуть вже шукають – бурмотіла вона собі під ніс. – Тато мабуть хвилюється. І Луміра десь там…

-           Стій – раптом гримнув Крейг.

Дівчина завмерла. Полтім обернулась та здивовано глянула на дракона.

-           Сідай – сказав він коротко.

-           Але мені треба…

-           Сідай. Зараз ніч. Ми далеко від палацу. Кругом ліс, небезпека, а ти без зброї. Без знання місцевості. У цьому – він кивнув на сукню.

Йому, звісно було байдуже до неї. Та щось змусило її зупинити. Не відпустити дівчину в ніч одну.

-           Ранком підеш. А зараз лягай відпочивай. Я буду охороняти.

І він поклав голову на лапи, давая зрозуміти, що розмова закінчена.

Ліріель дивилась на нього зі здивуванням. Та аргументи були вагомі й вона залишилась.

-           Дякую – сказала вона тихо.

Дракон не відповів. Лежав заплющивши очі. Та залишався насторожі. Бо що б там не було її треба було захистити. І це, він відчував, було правильно.

Ліріель сиділа на холодному камені й не знала, що робити. Вона сиділа рівно, склавши руки на коліна, як її постійно вчили. Дивилася на вогонь. Поводилася як вихована принцеса. Потім потроху почала мерзнути. Сукня була створена, щоб виглядати в ній приголомшливо на святі, танцювати на балу. Щоб шлейф красиво струменів по мармуровій підлозі. Щоб мереживо грайливо мерехтіло та всі навколо ахали від захоплення цією красою. Від нічного холоду вона не захищала взагалі. Ліріель спробувала прикритися шлейфом. Це мало допомогло. Потім вона загорнулася у фату. Стало ще гірше. Фата була прозора, як павутинка, і настільки ж тепла. Вогонь, тим часом поводився зрадницьки. Вона підкинула гілку, яка лежала поруч. Вогонь весело спалахнув, облизавши суху деревину, та знов став тухнути. Кинула ще одну. Знов те саме. Де треба брати ті дрова? Та як це взагалі працює?