Глава 2

Наступного дня наречений прибув, коли сонце вже хилилось до заходу. Ліріель стояла на сходах палацу у денній сукні в супроводі своєї дракониці та декількох фрейлін і дивилась, як з карети виходить висока постать.

Принц Адріан був гарний. Рівно таким, як на портреті. Художники не перебільшували. Темне волосся, правильні риси, впевнена хода. Дівчина застигла на мить. Чекала – ось зараз серце щось скаже. Хоч щось. Серце мовчало.

Принц впевнено підійшов, узяв її руку й притис до своїх губ.

— Принцесо Ліріель. Ви ще гарніші, ніж на портреті.

— Дякую, — відповіла вона з посмішкою, — я рада, що ви нарешті…

— Нам треба поспішити, — перебив він м’яко, але твердо, — Церемонія починається за годину. Сподіваюся, ви готові.

Ліріель здивовано кліпнула очима. Вона сподівалася хоча б на розмову. Якесь невеличке спілкування.

— Я… так. Але, може, ми могли б…

— Чудово, — він уже повертався до своєї свити, — до зустрічі біля вівтаря, принцесо.

І все. Він пішов.

Ліріель стояла та дивилась, як він віддаляється, віддаючи розпорядження своїм людям. Він попрямував до її батька. А принцесі залишилось тільки стояти та дивитись.

Луміра тихенько підійшла ззаду й стала поруч.

— Ти засмутилась?

— Навіть парою фраз не вдалось обмінятися, — відповіла принцеса тихо, — хоча що там враз. Навіть речення не договорила.

— Я помітила, — так само тихо сказала Луміра.

— Може, він просто дуже зайнятий? — Ліріель все ще дивилась вслід нареченому.

Луміра не відповіла. Тільки срібний хвіст тихенько смикнувся.

Покої принцеси перетворилися на справжнє королівство метушні та хаосу. Служниці пурхали навколо Ліріель, мов метелики. Зачіска, фата, прикраси. Весільна сукня була справжнім витвором мистецтва – білосніжна, як перший сніг, зі срібним шиттям, що мерехтіло, мов зоряне небо. Довгий шлейф стікав за принцесою, мов місячна доріжка.

- Ти неймовірно гарна, – сказала дракониця, облітаючи принцесу по колу.

Ліріель подивилася у дзеркало. З нього дивилася незнайома дівчина – красива, урочиста та з трохи сумними очима.

Луміра підійшла ближче й торкнулася лапкою її руки.

- Лірі…

- Все добре, – принцеса посміхнулася, – правда. Все добре.

Драконка нічого не сказала. Тільки подивилася довго та уважно.

Святкова церемонія відбувалася просто неба – у внутрішньому дворі палацу. Все прикрашено квітами та смолоскипами. Гості завмерли в урочистій тиші, коли принцеса ступила на усіяну пелюстками доріжку, яка вела до кола з рун. Батько стояв осторонь. Луміра – біля нього. За давнім звичаєм цю дорогу наречені мали пройти без супутників. Це була мить лише для двох.

Принц Адріан уже стояв у центрі кола. Давні руни світилися навколо нього магічним золотим світлом. Він був гарний та спокійний. Майже надто спокійний.

Луміра не витримала, сіла ближче до кола та склала лапки, тримаючи невелику шкіряну сумку.

Ліріель зробила крок. Другий. Ось і край кола.

Дівчина зупинилася на мить – серце раптово забилося швидше. Не від радості. Від чогось іншого. Передчуття.

Принц дивився на неї з центру кола. Чекав.

Ліріель зробила останній крок і ступила на край кола.

Руни спалахнули. Не золотим – білим, сліпучим світлом. Таким яскравим, що всі присутні заплющили очі. Сяйво огорнуло принцесу, мов хвиля, і …

Тиша. Ліріель зникла. Гості завмерли. Принц Адріан стояв у центрі порожнього кола й вперше за весь вечір втратив спокій.

Король глянув на місце, де мить тому була дракониця. Луміри теж не було.