Глава 1

Ліріель солодко потягуючись прокинулась в своєму шикарному, м’ягесенькому ліжечку. Сонце, ласкавими промінчиками ковзало по шовковому одіялу та пухких подушках. Лілові з бузковими оборками, вони ніби виткані з пелюсток квітів – ніжні та духм’яні. Легкий вітерець ледь погойдував фалди балдахину який невагомими облачками обрамляв ліжко принцеси. Посміхнувшись новому ранку, дівчина потягнулась ще, та припіднявшись заглянула на меньше ліжко яке стояло поруч. Там, витягнувшись на пухових подушках, спала її  срібна драконниця Луміра. Вона жмурилась від сонця а на симпатичній мордочці застиг задоволений вираз. 
-    Доброго ранку сонько – посміхаючись до свого дракона сказала дівчина.
Драконка примружила лілові очі та потягнулась. Її граційне тіло так і грало на сонці. Вона була не величкого розміру, приблизно з середню собаку. Це не дуже стандартний розмір для дракона. Але принцеса обожнювала свою супутницю. В королівстві де правив її батько Едрайн Золотокрилий в багатьох мешканців було відображення їх внутрішнього "я", в другій епостасі. Хтось мав кролика, хтось рись, хтось більш екзотичну тварину, наприклад пегаса. Чим більша тварина тим більша внутрішня сила у її хазяїна.  Більш екзотичні та великі були у знаті та королівській родині. Хоча люди, без другого свого втілення, теж нормально себе почували в цьому королівстві. У Ліріель була драконниця. Срібна, наче відблиск лунного світла в ясну ніч. Вона була відображанням світла, яке завжди поруч. Правда зовсім невеличка, та це не мішало їх взаємній любові один до одного. 
Принцеса Луміра поправила свої золоті локони. Сині очі світились радістю. Сьогодні, батько обіцяв познайомити її з нареченим. Було й лячно та цікаво водночас. Хто був її наречений вона знала. Принц сусіднього королівства. А ось яким він був? Це хвилювало більше. Те що її судьбою розпородяться так, як краще для королівства вона знала з раннього дитинства. Та її обожнював батько. Єдина донька. Його золотий скарб. Як він жартома називав доньку. Якщо вона не захоче, він не буде наполягати. Тому дівчина не дуже переймалась за сьогоднішню зустріч. Скоріш їй було просто цікаво.
-    Ти вже прокинулась? – мовила вона до дракона, відвлікшись від своїх думок.
-    І тобі доброго ранку моя принцесо – промуркотіла та у відповідь – Хоча ранком, обідній час, вже трудно назвати.
-    У принцес ранок починається тоді, коли вони прокидаються. – безтурботно зауважила дівчина. -  В цьому привілегія королівської доньки.
-    Улюбленної та єдиної доньки – уточнила драконниця перебравшись до дівчини на кровать та обійнявши її своїм хвостом.  
Вона була права. Король, в якого супутником був громадний грифон з золотима крилами, мав єдину слабкість в цьому житті –с вою доньку, яку він обожнював, та робив все щоб його «Золотинка» була щасливою. Дорогі подарунки, шикарні наряди, кращі вчителі. Люблячий батько строго слідкував за вихованням своєї доньки та все ж деякі привілеї в неї були. Обов’язки короля забирали багато часу. Ліріель більшість часу проводила зі своїми вчителями та подругами. Веселіше, звісно було з подругами. Вони разом їздили по крамницям та салонам краси. І все ж, самими милими її серцю, були часи коли вони з батьком, могли усамітнитись на березі озерця в їхньому королівському саду. Подалі від усіх. Вони там просто розмовляли. Батько розповідав про свої подорожі. Про зустріч з її мамою, про їх пригоди та життя. Ліріель слухала прихилившись на його сильне плече, Луміра сгорнувшись калачиком грілась на сонці а Каерн, грифон батька, зорко слідкував, щоб ніхто не смів тривожити їх в ці рідкі часи усамітнення.
-    То які в нас плани на сьогодні? – тихенько муркочучи наче кішка запитала драконка у своєї хазяйки.
-    Спочатку приведемо себе до ладу – запропонувала дівчина – Сьогодні ми маємо виглядати бездоганно. Приїде моя тітка Веренія зі своєю донькою Грелін.
-    Та її супутницею кішкою Смейлі – скривившись, як від лимона, сказала дракониця.
-    Так зі Смейлі – засміялась принцеса. – Я знаю ти їх не любиш. Та й я признатись теж. Вони такі зарозумілі. Ніколи не знаєш осуджують вони тебе чи захоплюються.
-    Твоя кузина снобка – підитожила дракониця.
-    Фі, Луміро! – дівчина награно піджала губки та легко штурхнула драконку – Де ти понабиралась таких слів?
-    Можна подумати ти їх не вживаєш. – пирхнула та у відповідь.
Ліріель засміялась. Вони зі своєю супутницею відчували одна одну. Таке було частиною життя всіх хто мав супутника. Ніби маєш своє друге я. Відображення свого внутрішнього світу. Інколи супутники змінювались. Ставали більше, за зростом, та меньшими. Залежало від внутрішньої сили хазяїна. Незмінним було лише те, що у жінок були супутники лише жіночої статі, а у чоловіків чоловічої. Ліріель сподівалась, що колись її Луміра буде набагато більшою ніж є зараз. Коли принцеса подорослішає та стане впевненішою в собі. 
Хоча принцеса дорослішати не поспішала. Її життя було безхмарним. Завжди усміхнена, безтурботна. Її обожнювали придворні, слуги. А придворний блазень, Невгамій, просто обожнював та оберігав. Він завжди знаходив для неї цікавинки. Навіть жанглювати терпляче вчив. Зграйка подруг які її оточували завжди були готові сопроводити її в модний салон, дорогі лавки та просто весело провести час.
В двері постукали.
-    Зайдіть, я вже не сплю – відповіла Ліріель всяджуючись на кроваті.
Луміра спригнула додолу та граційно всілась на кушетку біля вікна. Двері відчинились.
-    Невже ти ще в кроваті? – почувся хриплуватий бас батька.
Він посміхаючись неспішно зайшов до кімнати в супроводі свого грифона. Крила Каерна, майже заципали верхні одвірки. 
-    Вона сонько – прорикав він миролюбно – треба привчати свою доньку вставати в ранці а не пообіді.
-    Ще вспіниться – відмахнувся від нього король.
Не дивлячись на грізний вид грифона та його постійні повчання Ліріель знала, що він любить її тому й бурчить, повчаючи. В підтвердження цьому, Каерн, підійшовши до її ліжка, поклав на подушку свіжезірвану квітку золотавого цвіту. Який росте недалеко, на краю лісу за королівським двором.
-    Дякую Каерн за квітку. Дякую батько за те що захищаєш мене від цього буркутуна.
Дівчина випорхнула з під ковдри та обнявши батька поцілувала його в  щоку. Лумира розправив крила почала кружляти над грифоном.
-    Ти літав до лісу та не взяв мене з собою? – вона ображено нахмурилась.
-    Ти занадто довго спиш – буркнув у відповідь грифон.
Король присів на край кроваті.
-    Доню, мені потрібно з тобою поговорити. – загадково сказав він.
-    Я слухаю – Ліріель сила біля нього, довірливо притулившись.
Король трохи зам’явся збираясь думками.
— Пам’ятаєш, я казав, що сьогодні має приїхати принц Адріан із сусіднього королівства, щоб познайомитися з тобою?
— Так, батьку. Він передумав приїздити? Тоді можна я поїду сьогодні з подругами в новий салон? Лімері казала, що там привезли нові парфуми, — посміхнулася дівчина.
Король ніжно погладив доньку по голові.
— Він не передумав приїздити, — король видихнув та продовжив: — Він приїздить і хоче якомога швидше одружитися з тобою.
Ліріель здивовано поглянула на батька. Лумира перестала кружляти та сіла біля них.
— А якщо ми не сподобаємося одне одному? — схвильовано промовила дівчина.
— Ти не можеш не сподобатися, Лірі, — промовив король, — кожен, хто бачить тебе, починає посміхатися. Ти як сонечко, яке зігріває душу. А твоя врода оспівується бардами в нашому королівстві та далеко за його кордонами.
— Та все ж це тільки врода. Я можу сподобатися йому, та чи зможе він полюбити мене?
— На це питання тобі зможе відповісти лише твоє серце, доню. Мені важливіше, щоб принц Адріан любив тебе. Тоді в нього вистачить терпіння, щоб зробити тебе щасливою, — він помовчав та додав: — День весілля призначений уже на завтра. Ви зможете побачити одне одного, поспілкуватися.
— Гаразд, батьку, — покірно промовила дівчина.
Король встав та попрямував до дверей. Та на порозі він обернувся й промовив:
— Ліріель, ти знаєш, як сильно я тебе люблю. І якщо ти відчуєш, що не зможеш вийти заміж за цього чоловіка, я скасую це весілля.
— Так, батьку, я теж люблю тебе.
Король та його супутник пішли, залишивши дочку з її драконицею в роздумах.
— А ти бачила цього Адріана? — не втримавшись, спитала Лумира.
Ліріель похитала головою.
— Я бачила тільки його портрети та отримувала листи від нього з усіма цими розповідями про мою красу та запевненнями в коханні.
Дракониця сіла біля дівчини.
— То може, він насправді красень і любить тебе? — спитала вона, довірливо дивлячись на дівчину.
— Не знаю, — відповіла та. — Ти ж знаєш, що художники інколи можуть перебільшити красу на своїх полотнах. А листи може насочиняти якийсь помічник.
— Точно, — задерикувато вигукнула Лумира, — насправді він товстий коротун, у якого на носі бородавка!
Вони вдвох захихотіли на всю кімнату. Насміявшись, Ліріель задзвонила в дзвіночок. Прийшла прислуга допомогти їй та Лумирі привести себе до ладу.
Сьогодні дійсно треба було багато встигнути. Батько сказав, що принц приїде ближче до вечора, і на честь його приїзду буде прийом. Тож у них буде тільки вечір, щоб поспілкуватися й хоч трохи пізнати одне одного. Ліріель було лячно та цікаво водночас. Вона принцеса і в першу чергу має думати про добробут та процвітання королівства. А цей союз мав велике значення для її земель. Але так хотілося ще й кохання.
Одягнувшись у гарну блакитну сукню, принцеса разом із драконицею, скоро поснідавши, поспішили в сад. Там на них уже чекали подруги Ліри. Сидячи на лавці під високим розлогим деревом, вона розповіла їм про розмову з батьком.
- То завтра ти одружишся!
Вони з захватом сприйняли цю новину про майбутнє весілля принцеси.
Жваво обговорюючи цю звістку, дівчата не помітили, як до них підійшла ще одна особа зі своїм супутником. Це була висока струнка дівчина з темним волоссям, зачесаним у високу зачіску.
- Які новини обговорюєте з самого ранку? – поставленим голосом спитала вона, підійшовши.
Дівчата враз змовкли. Кузина принцеси зі своїм супутником — великою чорною кішкою з білою грудкою — була взірцем стилю та вихованості.
Вона лише трохи махнула рукою в бік лавки, як її кішка, підійшла до лавки, вигнула спину й зашипіла, дивлячись своїми зеленими очима на світленьку дівчину з маленькою собачкою на руках. Дівчина швидко встала. На звільнене місце граційно присіла Грейлін. Її кішка, ніби нічого не сталося, сіла поруч, обернувши хвіст навколо себе, та примружила очі.
- Ми обговорюємо весілля принцеси Ліріель з принцом Адріаном, – відповіли їй дівчата.
- Весілля? – вона з подивом подивилася на Лірі. – Я бачила портрети принца, він гарний.
- Звісно бачила, – здвинула плечима принцеса. – Я ж сама тобі їх показувала. Хоча я всім показувала його портрет.
Луміра, сидячи біля принцеси, ледь стрималася, щоб нічого не сказати цій зарозумілій красуні. А ще їй дуже закортіло смикнути кішку Грейлін за хвіст. Та вона стрималася. Вона ж, королівська дракониця, дуже вихована та стримана. Та все ж дуже хотілося. Вони ще поговорили про майбутній захід та завтрашнє весілля. Хоча такий поспіх не дуже подобався принцесі, та вибору в неї не було.