Глава 1

Ліріель солодко потягуючись прокинулась у своєму шикарному, м'якесенькому ліжечку. Сонце, ласкавими промінчиками ковзало по шовковій ковдрі та пухких подушках. Лілові з бузковими оборками, вони ніби виткані з пелюсток квітів – ніжні та духмяні. Легкий вітерець ледь погойдував фалди балдахіна який невагомими хмаринками обрамляв ліжко принцеси. Посміхнувшись новому ранку, дівчина потягнулась ще, та підійнявшись заглянула на менше ліжко яке стояло поруч. Там, витягнувшись на пухових подушках, спала її  срібна дракониця Луміра. Вона жмурилась від сонця, а на симпатичній мордочці застиг задоволений вираз.

-          Доброго ранку сонько – посміхаючись до свого дракона сказала дівчина.

Драконка примружила лілові очі та потягнулась. Її граційне тіло так і грало на сонці. Вона була не величкого розміру, приблизно з середню собаку. Це не дуже стандартний розмір для дракона. Але принцеса обожнювала свою супутницю. В королівстві де правив її батько Едрайн Золотокрилий в багатьох мешканців було відображення їх внутрішнього я, в другій іпостасі. Хтось мав кролика, хтось рись, хтось більш екзотичну тварину, наприклад пегаса. Чим більша тварина, тим більша внутрішня сила у її хазяїна.  Більш екзотичні та великі були у знаті та королівській родині. Хоча люди, без другого свого втілення, теж нормально себе почували в цьому королівстві. У Ліріель була дракониця. Срібна, наче відблиск лунного світла в ясну ніч. Вона була відображанням світла, яке завжди поруч. Правда зовсім невеличка, та це не мішало їх взаємній любові один до одного.

Принцеса Луміра поправила свої золоті локони. Сині очі світились радістю. Сьогодні, батько обіцяв познайомити її з нареченим. Було й лячно та цікаво водночас. Хто був її наречений вона знала. Принц сусіднього королівства. А ось яким він був? Це хвилювало більше. Те що її долею розпорядяться так, як краще для королівства вона знала з раннього дитинства. Та її обожнював батько. Єдина донька. Його золотий скарб. Як він жартома називав доньку. Якщо вона не захоче, він не буде наполягати. Тому дівчина не дуже переймалась за сьогоднішню зустріч. Скоріш їй було просто цікаво.

-           Ти вже прокинулась? – мовила вона до дракона, відволікшись від своїх думок.

-           І тобі доброго ранку моя принцесо – промуркотіла та у відповідь – Хоча ранком, обідній час, вже трудно назвати.

-           У принцес ранок починається тоді, коли вони прокидаються. – безтурботно зауважила дівчина. -  В цьому привілеї королівської доньки.

-           Улюбленої та єдиної доньки – уточнила дракониця перебравшись до дівчини на ліжко та обійнявши її своїм хвостом. 

Вона мала рацію. Король, в якого супутником був величезний грифон з золотими крилами, мав єдину слабкість в цьому житті – свою доньку, яку він обожнював, та робив все щоб його «Золотинка» була щасливою. Дорогі подарунки, шикарні наряди, кращі вчителі. Люблячий батько строго слідкував за вихованням своєї доньки та все ж деякі привілеї в неї були. Обов’язки короля забирали багато часу. Ліріель більшість часу проводила зі своїми вчителями та подругами. Веселіше, звісно було з подругами. Вони разом їздили по крамницях та салонам краси. І все ж, самими милими її серцю, були часи коли вони з батьком, могли усамітнитись на березі озерця в їхньому королівському саду. Якомога далі від усіх. Вони там просто розмовляли. Батько розповідав про свої подорожі. Про зустріч з її мамою, про їх пригоди та життя. Ліріель слухала прихилившись на його сильне плече, Луміра згорнувшись калачиком грілась на сонці, а Каерн, грифон батька, пильно слідкував, щоб ніхто не смів тривожити їх в ці рідкі часи усамітнення.

-           То які в нас плани на сьогодні? – тихенько муркочучи наче кішка запитала драконка у своєї хазяйки.

-           Спочатку приведемо себе до ладу – запропонувала дівчина – Сьогодні ми маємо виглядати бездоганно. Приїде моя тітка Веренія зі своєю донькою Грелін.

-           Та її супутницею кішкою Смейлі – скривившись, як від лимона, сказала дракониця.

-           Так зі Смейлі – засміялась принцеса. – Я знаю, ти їх не любиш. Та і я, признатись, теж. Вони такі зарозумілі. Ніколи не знаєш осуджують вони тебе чи захоплюються.

-           Твоя кузина снобка – узагальнила дракониця.

-           Фі, Луміро! – дівчина награно підтиснула губки та легко штурхнула драконку – Де ти понабиралась таких слів?

-           Можна подумати ти їх не вживаєш. – пирхнула та у відповідь.

Ліріель засміялась. Вони зі своєю супутницею відчували одна одну. Таке було частиною життя всіх хто мав супутника. Ніби маєш своє друге я. Відображення свого внутрішнього світу. Інколи супутники змінювались. Ставали більше, за зростом, та меншими. Залежало від внутрішньої сили хазяїна. Незмінним було лише те, що у жінок були супутники лише жіночої статі, а у чоловіків чоловічої. Ліріель сподівалась, що колись її Луміра буде набагато більшою ніж є зараз. Коли принцеса подорослішає та стане впевненішою в собі.

Хоча принцеса дорослішати не поспішала. Її життя було безхмарним. Завжди усміхнена, безтурботна. Її обожнювали придворні, слуги. А придворний блазень, Невгамій, просто обожнював та оберігав. Він завжди знаходив для неї цікавинки. Навіть жонглювати терпляче вчив. Зграйка подруг які її оточували завжди були готові супроводити її в модний салон, дорогі лавки та просто весело провести час.

У двері постукали.

-           Зайдіть, я вже не сплю – відповіла Ліріель всаджуючись на ліжку.

Луміра сплигнула додолу та граційно всілась на канапку біля вікна. Двері відчинились.

-           Невже ти ще у ліжку? – почувся хриплуватий бас батька.

Він посміхаючись неспішно зайшов до кімнати в супроводі свого грифона. Крила Каерна, майже зачепали верхні одвірки.

-           Вона сонько – проричав він миролюбно – треба привчати свою доньку вставати в ранці, а не пообіді.

-           Ще в спіниться – відмахнувся від нього король.