Глава 2

                                               Віталій

Я відкрив очі і відразу відчув щось дивне. Що це за маленьке, струнке тіло? Руки — тонкі й тендітні, пальці ледве тримають ковдру. Я підскочив, дивлячись на себе в дзеркало… і майже впав: замість мого обличчя дивилася невідома дівчина з довгим шатеневим волоссям і темно-синіми очима.

— Що… що сталося?! — вигукнув я, голос звучав чужо, високим тембром.

Я почав метушитися кімнатою, шукати свої речі… але тут все було маленьке, ніжне, акуратне. На столі лежав рюкзак, сумка, зошити та книги. Я схопив паспорт і прочитав ім’я: Мельник Лариса Михайлівна.

— Лариса…? — промовив я, дивлячись на себе в дзеркало. — І я тепер вона?!

Телефон у сумці був без пароля. Я пролистав повідомлення, календар, нагадування. Студентка 3 курсу психології, скоро іспит і захист курсової роботи.

— Аааа! — закричав я, обхопив голову руками. — Я ж автомеханік! І що тепер робити з усією цією психологією?!

Я намагався заспокоїтися, але внутрішньо все клекотіло від паніки. Кожен рух був незручний, руки ледве тримали книжку, а спина не звикла до такої постави. Навіть ходити було важко — все нове, чуже, маленьке.

— Добре… спробую розібратися потроху, — пробурмотів я собі. — Але якщо хтось побачить мене такою, я… я не знаю, що станеться!

Я сів на ліжко, вдивляючись у дзеркало, і вперше помітив, як важко і кумедно це нове життя. Кожна дрібниця — від волосся до рук — ставала викликом. А попереду іспит, курсові роботи, лекції…

— Хоч би тільки з цим тілом не зламати нічого критичного… — подумав я, намагаючись заспокоїтися, хоча серце калатало без упину.

повільно підняв руки, намагаючись зрозуміти, як ними користуватися. Довге волосся ледь не заважало, і я автоматично відкинув його назад — палець зачепив шпильку, і волосся повисло нерівно.

— Господи, як ця дівчина з цим живе щодня? — пробурмотів я, піднімаючи рюкзак і ледь не впускаючи його через маленькі руки.

Я відкрив зошит із лекціями, намагався читати, але шрифт здавався надто дрібним, а руки тряслися. На партах, у телефоні — нагадування про іспит і курсову роботу.

— Я ж автомеханік! — закричав я. — І що тепер робити з усією цією психологією?!

Я намагався сісти прямо, але спина не звикла до такої постави. Кожен рух здавався дивним і неприродним: піднімати ручку, носити рюкзак, навіть підійти до столу — усе вимагало уваги.

Раптом телефон задзвонив. Я схопив його, і на екрані з’явився нагадування: завтра іспит з соціальної психології. Серце калатало, а руки майже не слухалися.

— Добре, треба спокійно… завтра іспит?! — пробурмотів я, ледве вірячи своїм очам. — Я ж автомеханік, і я не знаю нічого з цієї психології!

Я сів за її письмовий стіл і почав намагатися писати конспект. Рука дивно тряслося, літери виходили криво, але хоча б щось відтворювалося на папері.

— Якщо я виживу цей іспит, — подумав я, — буду вважати це чудом.