Розділ 9

Аліна прокинулася від звуків, які доносилися через стіну. Їй не потрібно було гадати, що сталося — бабуся Михайла прибула. 

— Ох, і на що ж ти, дурненький, витрачаєш своє життя? — пролунало з-за стіни. — Он у нашого сусіда, Івановича, онуки вже по троє дітей мають! А ти що? Гуляка-музикант! 

Аліна піднялася з ліжка і потягнулася. «Почалося», — подумала вона, прислухаючись далі. 

— Я тобі скільки разів казала! Одружуйся, інакше я все запишу на кота! 

Аліна присіла на край ліжка й обхопила голову руками. Вона вже бачила, як Михайло стоїть, киваючи головою, наче школяр перед суворою вчителькою. 

— Бабусю, ну отож… я і одружуюся… — пролунав не надто впевнений голос Михайла. 

— Ти що, знову вигадуєш? 

— Ні, бабусю, я серйозно! У мене є наречена! 

— Яка ще наречена?! 

Аліна відчула, як її серце зробило тривожний кульбіт. Ну все, зараз її покличуть. Вона могла ще тікати, мігрувати в інше місто, змінити ім’я… 

Дзвінок у двері пролунав так раптово, що дівчина мало не зойкнула. 

— Аліно! Відчиняй! Це я! 

— Ой, хто б сумнівався, — пробурмотіла вона, підходячи до дверей. 

Відкривши, побачила перед собою розгубленого, але ще живого Михайла. 

— Вона хоче познайомитися! — пошепки, але дуже тривожно сказав він. 

— Що, прямо зараз?! 

— Так, прямо зараз! 

— Ти хочеш сказати, що я повинна зараз піти до тебе й зобразити щасливу наречену перед твоєю бабусею, яка явно здатна зруйнувати мене одним лише поглядом?! 

— Саме так. 

— Ти хоч розумієш, у що мене вплутав? 

— Та прекрасно розумію! Але, Аліно, ти ж не залишиш мене на самоті з цим драконом? 

— Драконом?! 

— У хорошому сенсі! 

Аліна задумалася, скрививши невдоволену гримасу. 

— Добре, я погоджуюсь. Але якщо після цього я згорю від сорому — я заберу тебе з собою. 

Михайло криво посміхнувся. 

— Якщо бабуся не повірить, мені все одно жити не довго. 

Аліна зітхнула, перекинула волосся назад і зробила впевнений крок вперед. 

— Ну що ж, давай знайомитися з твоєю бабусею, поки вона ще не записала квартиру на свого кота.

Аліна глибоко вдихнула і переступила поріг квартири Михайла. Вона одразу зрозуміла, що опинилася на території суворої жінки. У вітальні, немов генерал, сиділа бабуся Михайла. Маленька, але грізна, з сивим волоссям, укладеним у бездоганний пучок. На носі — тоненькі окуляри, якими вона дивилася на світ так, наче могла бачити крізь людей їхні таємниці. Одягнена в елегантний костюм у світло-бежевих тонах, а на грудях брошка у вигляді сови. 

Поруч із нею, принишклий, як школяр перед суворою вчителькою, стояв Михайло. Його зазвичай розпатлане волосся сьогодні було акуратно вложено, сорочка заправлена, навіть ремінь на місці. Він мав такий зразковий вигляд, що аж моторошно. 

Аліна ж, хоча й намагалася виглядати впевнено, в душі відчувала себе, як жертва, що зайшла у лігво лева. Вона була у зручних джинсах і футболці, наспіх зав'язаній у вузол, а волосся лише злегка причесане після швидкого ранкового укладання. 

Родік, той самий песик, що вже встиг знищити пару туфель Михайла, мирно дрімав біля ніг бабусі, неначе це була його власна бабуся, а не тимчасова гостя. 

— Ну, нарешті! — суворо сказала бабуся, перевіряючи Аліну пильним поглядом. — І це та сама наречена? 

Аліна відчула, як в неї всередині щось похололо. 

— Так, бабусю, це Аліна, моя… еее… любов усього життя, — поспішно сказав Михайло, явно боячись, що ще секунда — і бабуся його вирахує. 

— Любов усього життя? — перепитала бабуся, стискаючи губи. — Ну-ну. 

Вона жестом запросила Аліну сідати. 

— Аліно, а це моя бабуся Василина Пилипівна, — представив Михайло Аліні свою бабусю, яка не зволікаючи, одразу перейшла в наступ, задаючи запитання.

— А що ти можеш розповісти про мого онука? — продовжила вона, уважно розглядаючи Аліну. 

Аліна зиркнула на Михайла, той мало не підстрибував від хвилювання. 

— О, він чудовий! — почала вона, шукаючи слова. — Він… ммм… дуже талановитий музикант! 

— Хм, я так і знала, що він тобі нічого про себе не розповів. Отак завжди — ледащо, нечепура, але, бачте, музикант! — бурчала бабуся, склавши руки на грудях. 

Михайло вдав, що не чує. 

— Ну, ми ж тільки почали зустрічатися… — невпевнено додала Аліна. 

— Почали? А коли весілля? 

Аліна перевела стурбований погляд на Михайла, а потім знову на бабусю і перепитала: 

— Весілля?  

— Ну звісно! — сказала Василина Пилипівна, розводячи руками. — Ви ж не збираєтесь просто зустрічатися, правда?