15.

— Привіт, — даю про себе знати, коли Маша, сидячи на підлозі у вітальні, показує моїй племінниці, як летить іграшковий вертольотик.

Вона відразу підіймає голову — і наші очі зустрічаються. Така мила. Має набагато кращий вигляд, ніж учора, коли я приїхав за нею до коледжу.

— Привіт, — Маша бентежиться, тому бере дитину і садить до себе на коліна.

Її реакція на мене передбачувана. Навіть зі свого місця бачу яскравий рум'янець на щоках. Мені це лестить. Але мене бентежить моя реакція.

— Давно ти тут? — скорочую між нами відстань, озираючись на всі боки в пошуках господарів.

Дивно, що нікого поряд немає, може, її як няньку залишили? Маю сумнів, що Марк був би від цього у захваті.

Я не можу зрозуміти, що відчуваю, бачачи Машу зараз тут. Начебто це нормально, скоро ми одружимося і бачитимемося, швидше за все, частіше, але це вже наступний рівень, а я до такого не готовий.

У голову лізуть кадри передбачуваного майбутнього, де я ось так приїжджаю додому після важкого робочого дня, а моя дружина зустрічає мене з дитиною на руках. Фух навіть у холодний піт кидає. Рано я це собі уявив. Рано.

— Ми були з Сонею в центрі, вибирали сукню, а потім вона запропонувала заїхати до них у гості, і ось я тут, — на одному подиху звітує Маша, і я з розумінням киваю.

Вона так зі мною розмовляє, ніби й досі на мене працює.

Шукаю у голові, що їй відповісти, та і як поводитися з нею зараз, як Ліна повертається до мене і з широкою усмішкою мчить уже в мій бік. Вся увага відразу перемикається на малечу, і я не можу не зазначити, що видихаю з полегшенням.

— Привіт, Мандаринко, — підхоплюю племінницю на руки й весело її кружляю. Ліна зазвичай заливається сміхом і просить ще.

Я люблю цю дівчинку. Вона така особлива, така маленька та кумедна, що її неможливо не любити.

Цікаво, якою буде моя дитина? Це буде хлопчик чи дівчинка? За останній тиждень жодного разу не думав про це. Якщо її матір перестане виносити мені мозок, може, у мене буде більше вільного часу на фантазії.

— О, Матвію, — з кухні виходить Соня, особливо не приховуючи свого подиву. — Не знала, що ти заїдеш.

Не говорити ж при Маші, що я хотів дізнатися, як вона поводилася сьогодні.

— Повз проїжджав, захотілося Ліну побачити, — безтурботно відповідаю, притискаючи до себе племінницю.

Цікаво: всі діти так солодко пахнуть?

— Зрозуміло, — сестра дивиться спочатку на мене, потім на Машу, і її губ торкається ледь помітна усмішка. — Повечеряєш?

Від цього питання у животі бурчить. Цілий день, окрім кави, нічого не було, тож довго думати не доводиться.

— Так, не відмовився б, — ставлю Ліну на підлогу, ніжно смикаючи її за хвостик на маківці. Вона така маленька, проте завжди з зачіскою.

Роблю вже що завгодно, аби не дивитися на Машу, у якої з обличчя не сходить зворушлива усмішка. Її емоції зазвичай написані на обличчі. Вона думала, я взагалі до дітей байдужий? Припустимо, байдужий, чужих дітей я не люблю і рідко їх взагалі бачу: крім Соні та Марка у моєму оточенні нікого з дітьми немає. Але це моя племінниця. Як можна бути байдужим у цьому випадку?

— Добре, я піду вкладати Ліну, а ви вдвох розберетеся на кухні, добре? — запитує Соня, граючи своїми світлими бровами. — Я підійду трохи згодом.

Мені її поведінка не подобається. Що вона задумала?

— А де Марк? — шукаю причини, щоб втекти якомога далі, але якось підсвідомо розумію: даремно.

— Він у столиці на відкритті ресторану. Буде вже завтра.

Твою матір. Вперше в житті мене засмучує той факт, що брата немає вдома. Я не відмовився б послухати чергову нудну лекцію у його стилі.

Я на все згоден, аби не залишатися тут. А тікати, на жаль, пізно. Потім образ не оберешся.

— Ясно, — опустивши руки вздовж тіла, намагаюся зрозуміти, чому так тривожно.

— Машо, організуєш? — від дбайливої мелодії у голосі Софії ще більше починає ковбасити.

Я не розумію, що відбувається, і вже починаю шкодувати, що не поїхав одразу додому. Зрештою, цікаві питання можна було обговорити з сестрою телефоном, а Ліну побачити ще якось.

Маша спритно підіймається з дитячого килимка і йде у бік кухні. По ній теж не скажеш, що вона задоволена, що ми залишаємося наодинці, хоча вчора особливо не скаржилася. Втім, як і я. Але це було вчора, а зараз я відчуваю дивну натягнутість між нами, і це… ну якось дивно, чи що?

Намагаюся нагадати собі, що вона моя наречена і за кілька днів стане мені дружиною. А ще вона матір моєї майбутньої дитини та мій щасливий білет до грошей.

Чорт! Не допомагає.

Не хочу з нею розмовляти зараз і не хочу залишатися з нею вдвох. Раптом вона знову почне ставити свої дебільні запитання: навіщо? Чому? Я вже втомився ходити навкруги.

Бачить Бог: щоразу тримаю себе в руках, щоб не розповісти як є, але позбавити її голову від непотрібних думок. Але навіщо їй знати правду? Що вона з цією правдою зробить? Раптом я помиляюся щодо неї і Маша витиме з мене мотузки, як моя матір?