12.

— Маша, то ти йдеш додому? — у наш бій поглядами вклинюється Віта, і мене це ще більше злить. Я навіть висловитись нормально не можу. Почуваюся ще більш нещасною. — Привіт, до речі, я — Віталіна. Ми з Машею разом навчаємось.

Матвій відриває очі від мене і дивиться спочатку на Віту, потім на Ладу, що підійшла, по інший від мене бік. Дівчатка молодці, як завжди, не розгубилися, але зараз вони, м'яко кажучи, не в тему.

— Матвій, — серйозно вимовляє батько моєї дитини. Немає в ньому зараз того лиску, який він зазвичай випромінює.

Це я його так розлютила, чи мої подруги не сподобалися?

Далі свої імена називають Лада та Ксюша, але Сокольському це знайомство явно до лампочки. Він кидає на мене гострі гнівні погляди, коли Віта вирішує завалити його питаннями.

— Ми тебе тут ніколи не бачили. Ти не студент?

Закочую очі. Відразу видно: він не студент взагалі. Він хоч і досить молодий, але виглядає дорослим. Навіщо ці дешеві підкати?

— Ні, не студент, — він знову дивиться на мене, потім бере мою долоню у свою і практично втискає мене в себе. — Я наречений Маші.

Я настільки не чекала від нього подібних слів, що ще більше скаженію. Мозок просто вибухає, а тіло кам'яніє.

— Наречений? — в один голос уточнюють дівчата, і їхні очі синхронно збільшуються.

Якщо в мене втрачається дар мови, можу уявити, що відчувають вони. У мене навіть хлопця для побачень не було, а тут наречений намалювався.

— Так, ми в суботу одружуємося, — ось тепер повертається звичний Матвій і ця бісова ямочка, що красується на правій щоці. Якби я не була такою збентеженою, то шпурнула б у нього цей злощасний букет, від якого відвалюються вже руки, і гордо пішла б. — Запрошуємо вас на весілля, правда, гарбузику?

Гарбузику?

Він навмисне? Вирішив, якщо з одного боку не вийде, то спробує мене притиснути до стінки за допомогою ганьби перед подругами? Нестерпний та жахливий. Я хочу його вбити.

— Маша нам нічого не казала, — першою відходить Ксюша, і я не можу зрозуміти за її висловом, рада вона це почути чи ні?

— Напевно, не встигла, — Сокольський незворушно знизує плечима. — Весілля — не жарти: нерви, турботи й таке інше.

Я точно його вб'ю. Ось зараз.

— А ви давно разом? — Віта дивиться з підозрою, явно очікуючи на те, що це безглуздий жарт, який ніяк не може бути правдою. Іноді її почуття власної чарівності зашкалює, але мене це не сильно чіпало раніше, адже такої зневаги до себе я не помічала. — Шлюб — досить серйозний крок.

Тільки її розумних думок не вистачало. Сподіваюся, вона не цитуватиме свою маму?

— Ми з гарбузиком місяць разом, і я вже не можу дочекатися, коли зроблю її своєю дружиною, — він так променисто усміхається і так пильно дивиться мені в очі, що на коротку мить і я починаю вірити його словам.

Дівчата тільки переглядаються, настільки вражені такими новинами, що не знають, що відповісти. 

Я, звісно, не найбалакучіша на світі людина, але якби це було правдою — зізналася б давно. Я їх розумію і не звинувачую. Але мені все ж таки не подобаються їхні погляди. Таке відчуття, що подібне могло статися з будь-ким, тільки не зі мною.

— Приходьте у суботу, — продовжує цей фарс Матвій, добиваючи мене кожним своїм словом. — Розпис об одинадцятій, банкет буде в готелі “Сан-Мартін”. Буде весело.

Ще і як. Особливо коли цього всього не буде, тому що я абсолютно точно розумію: заміж за нього не вийду. Мене там у суботу не буде. Побачимо, як йому буде весело.

— “Сан-Мартін”? — перепитує Віта, і, присягаюсь, уперше бачу, як вона блідне. Можна подумати, не готель, а інша планета.

— Так, це готель мого брата, — спокійно відповідає Сокольський, його рука сильніше притискає мене до його боку, і це виглядає по-власницьки. — Там гарно в цю пору року.

— Там суперкруто, це дивовижне місце…

Далі я не слухаю, що кажуть ці двоє, мій мозок просто вимикається.

Концентруюсь на своїх відчуттях, і така глибока образа всередині.

Що він робить? Навіщо? Я не просила виставляти все так. Він не питає, а ставить перед фактом. Він ніяк не попросив вибачення і нічого не сказав, де був ці два дні й що йому взагалі від мене треба. Матвій ніяк не виглядає винним і таким, покаявся.

Мене це ображає. Мене це просто вбиває. Я так більше не можу. Мені хочеться плакати від безсилля і тих перспектив, які чорною хмарою згущуються над моїм майбутнім. Втомилася.

— Матвію, відвези мене додому, будь ласка, — тихо прошу я, намагаючись не дивитися на нього. Якщо зроблю це, то точно розплачусь, а мені не хотілося перед подругами постати у такому вигляді.

— Все нормально? Тобі погано? — стурбовано цікавиться він, розвертаючи мене обличчям до себе. Можна вирішити, що йому не байдуже, такий дбайливий погляд, що в будь-якій іншій ситуації розчулилася б. — Ти дуже бліда, може, до лікарні?

Та, чорт забирай! Хто тебе за язик взагалі тягне? Яка  ще лікарня?

— Навіщо їй у лікарню? — звучить очікуване питання збоку, і мені  хочеться провалитися крізь землю.