10.

— Ні, ну так прикро! Я думала, він буде залицятися, кликати на побачення, квіти дарувати, а він поводиться, як худоба! Жодної рішучості й нічого чоловічого, — висловлюється моя одногрупниця Ксюша, поки ми після чергового заліку сидимо з подругами в їдальні.

Ще пів години тому мені здавалося, що я хочу їсти, а зараз дивлюся на свій салат і розумію, що ні шматочка в себе запхнути не зможу. Та ще й ці розмови ніяк не сприяють гарному апетиту, особливо коли вони про хлопців та їхні чудасії.

— А з чого ти вирішила, що він тебе на побачення кликатиме? — цокаючи язиком, питає Лада, і вони з Вітою ледве стримують сміх.

Нас четверо, і ми постійно разом. Так надійніше. Але ми такі всі різні, що я щоразу запитую себе: що між нами може бути взагалі спільного?

Ксюша одразу в подробицях розповідає, як у неї все починалося з хлопцем, з яким вона познайомилася в соціальних мережах, і як усе гарно починалося, а потім швидко закінчилося. Та так, що вона навіть не зрозуміла, який фрукт їй дістався.

Я весь час мовчу. Говорити мені нема чого, коли в самої на душі шкребуть кішки. У моєму випадку обговорювати проблему Ксюші — неправильно. Сама невдаха.

— Дівчатка, я вважаю, що хлопців просто розпестили такі, як ви, — зі знанням справи видає Віта. Вона найпросунутіша щодо хлопців і їй завжди є що сказати. — Треба ще спочатку розставляти правильні пріоритети, особливо коли знайомишся в інтернеті.

— Правильні пріоритети — це як?

— Ну, ще на початку чітко зайняти позицію і дотримуватися цієї лінії. Треба було показати, що тобі важливо, а не погоджуватися на менше.

Я, Ксюша та Лада лише переглядаємось. Віта іноді як щось скаже, потім мозок ламаєш цілий день.

— Вивалити на хлопця список своїх бажань одразу після слова “привіт”? — хмуриться Лада. — Це якось тупо.

І це справді тупо. Хоча… звідки мені знати? На побачення я ходила не так часто, щоб розпочати дискусію.

— Треба просто поводитись гідно на самому початку, — відповідає Віта. — Показати, що ти гідна дівчина і на менше не розмінюєшся. А Ксюша що? На першій зустрічі дала себе поцілувати, на другій він повів її у кіно, а потім вони вже були в нього, і казка закінчилася. Він навіть не зателефонував наступного дня. Загубився у юрбі великого міста. Так не піде, дівчатка. Треба цінувати себе.

Ці лекції на тему “Як правильно поводитися” ми слухаємо регулярно. А все тому, що матір Віти — психолог-коуч, яка заробляє тим, що вчить жінок вигідно влаштовувати особисте життя.

Як сказала Віта, ми повинні радіти, що розумні поради отримуємо безплатно, тоді як пів міста незаміжніх дівчат готові продавати своє майно, аби прослухати курс її мами. Яка краса.

Іноді я готова їй дати грошей, щоби це не слухати. Нічого розумного за фактом немає, якісь дебільні факти з Інтернету.

— Одним словом, треба просто знати собі ціну і…

— Постійно її озвучувати, так? — пирхає Ксюша, яка явно образилася, що її випадок навели тут як приклад. Коли вона сама про це говорила, було не так прикро, як це зробила Віта.

Дівчатка починають сперечатися, кожна озвучує свої думки, а мені стає ще гірше, ніж було.

Саме в моєму випадку, що треба було робити?

Якби я не повелася на красеня Матвія, якби того вечора сказала б йому, що я не така і що їду додому після корпоративу, можливо, нічого б зі мною такого не було? Невже Матвій би мене помітив, залицявся і тягався за мною?

Сумніваюсь.

Такі, як Сокольський, теж знають собі ціну й, очевидно, вона настільки висока, що йому навіть її озвучувати не доводиться — це видно неозброєним поглядом. Думаю, навіть Віта, з її розумними думками, цілком могла опинитись на моєму місці.

— Гаразд, дівчата, піду я, — підводжуся зі стільця, розуміючи, що не хочу тут перебувати. У цьому місті, як і в цьому світі, мало залишилося таких місць. Сама винна.

— Ти сьогодні працюєш? — запитує Ксюша, пильно розглядаючи мене. — Машо, може, паузу візьмеш? Ти якась бліда останнім часом.

Нервово ковтаю, всередині незрозуміла тривога, але подругам говорити нічого не хочу. Як і те, що тепер у мене немає роботи. Мене звідти звільнили, а на іншу я так і не влаштувалась. Та й хто мене тепер візьме?

Один варіант: закривати сесію та їхати додому, щоби під акомпанемент батьків слухати, яка я недалека і як вкотре їх розчарувала.

— Все нормально, просто вчу багато, не висипаюся, — на обличчі з'являється чергова усмішка, щоб нікому не показувати реального настрою. — Ще трохи потерпіти — і все закінчиться.

Дівчатка, в принципі, такі ж зубрилки, як і я, тому з розумінням кивають, і в результаті ми з їдальні виходимо разом.

На вулиці гарна травнева погода, сонечко світить яскраво, а легкий приємний вітерець тріпає волосся. Життя прекрасне. В усіх, крім мене.

Він не телефонував два дні. Два дні з суботи, коли я психанула і пішла з гордо піднятою головою, а потім майже добу плакала.

Ні, я вважаю, що вчинила правильно і що давно треба було почати з Матвієм говорити, але чомусь щасливішою від цього я не почуваюся. Ні краплі.