9.

Сказати, що я шокована — це нічого не сказати. Я у пастці. Матвій заповнив весь простір, а його руки буквально скрізь. Мені це подобається, я відповідаю на кожен його поцілунок, радіючи в душі, що викликаю у нього подібні емоції, але мене все ж таки бентежить місце та час.

Вперше тіло з розумом у таких різних позиціях. Голос наполегливо бубонить, що це неправильно і непорядно щонайменше. А тіло горить так, наче я не людина, а бенгальський вогонь.

— Матвію, зачекай, — трохи відштовхую його, але допомагає слабо. Хлопець, як скеля, а я на його тлі — листочок на дереві. — Там за стіною твоя родина.

— Ну і що? — він підхоплює мене під стегна, сильніше втискаючись своєю випуклістю в те місце, де все вже пульсує. — Нас звідси не видно, і вони не дізнаються.

О Боже! Мені одразу полегшало від його слів.

— Зате я знаю, Матвію, — ухиляюся від його поцілунку, як і раніше, намагаючись його відштовхнути. І в мене навіть виходить, хай і не недовго. — Так не можна. Це неправильно.

Замість спустити все на гальма і хоча б дочекатися більш прийнятного часу для своїх бажань, Матвій ще більше заводиться. Мені не страшно, адже я не відчуваю в ньому погрози й розумію, що як би я не соромилася і була не готовою, примусом тут однаково не пахне. Він мені подобається. Напевно, навіть більше, ніж мені того хотілося б. Але є щось, що мене в ньому лякає. Якась вседозволеність, немов Матвій — король світу.

— Дочекаймося більш вдалого часу, добре? — прошу я, намагаючись вирівняти дихання. — Я також хочу тебе, але не тут і не зараз.

Сокольський дивиться мені в очі, його долоня лягає на мою щоку, і щось таке в його погляді, що навіть не одразу можу зрозуміти, що саме. Його дотики викликають трепет і невгамовне бажання, але моя порядність і скромність не дозволяють віддатися йому біля стіни, посипаної трояндами.

— Зараз ти мені подобаєшся ще більше, Машо, — з усмішкою шепоче він, а моє серце пропускає удар. Який він гарний. Матвій — найгарніший і найпривабливіший хлопець, якого я коли-небудь зустрічала. — Така правильна та порядна дівчинка. Я, напевно, не помилився у виборі.

Сподіваюся, це комплімент, але його слова мене чомусь напружують. Він вибирав, чи що?

— Дякую, ти мені теж подобаєшся, — вдивляюся в нього, намагаючись зрозуміти, яке майбутнє чекає на нас. Нічого, звісно, не розумію, але дивитися на нього мені завжди подобалося. Хоча саме зараз він починає напружувати.

Ми деякий час просто стоїмо поряд і розглядаємо одне одного. Мовчимо. Кожен про своє. Хоча говорити є про що. Не розумію, чому ми не порушуємо важливі питання, або не намагаємося пізнати одне одного краще?

Навіщо ж тобі одружуватися треба, Матвію? Ти молодий, жіночою увагою не обділений, невже через дитину? Навряд чи настільки ти божеволієш від мене. Які б рожеві окуляри на мені зараз не сиділи — повірити в подібне неможливо.

— Ти вибрала сукню на весілля? — Матвій подає мені руку і веде у бік великої альтанки, де диван і великі крісла ротанга.

Навколо маленькі ліхтарики, гарні троянди та багато хвої. Жити в такому домі — просто мрія, але я навіть не уявляю, хто цією красою займається і наскільки це дорого.

— Сукню? — здивовано перепитую, сідаючи в крісло.

Матвій сідає навпроти, поважно відкинувшись на спинку крісла.

— Я не фахівець, але це видається важливим. Ти ж наречена, тобі потрібна сукня. Давай завтра поїдемо та виберемо?

Взагалі-то, він має рацію. Сукня дійсно важлива деталь будь-якого весілля, і я начебто думала про це, але, мабуть, недостатньо. Без поняття, де її купити та скільки на це потрібно грошей, то цю думку у своїй голові не розвивала. До цієї хвилини. Але, наскільки я знаю, такі речі, як сукня, наречений та наречена разом не обирають.

— Я думала, що бачити сукню нареченої до весілля — погана прикмета, — одразу озвучую я. — Може, я сама? Не хочу на самому початку псувати наше життя.

Не знаю, навіщо так сказала, але Матвій, мабуть, не надто вражений моєю готовністю дотримуватись традицій. Він просто киває, мовляв, добре, як скажеш. Здається, йому просто байдуже.

— Я не вірю в прикмети. Але якщо тобі це так важливо, тоді скину тобі гроші на карту, щоб ти вибрала саме те, що потрібно, — він нахиляється ближче, кладе долоні на мої голі стегна, викликаючи знову мурашки по тілу.

Цікаво, моя реакція на нього нормальна? Так кожна наречена поводиться, чи у всьому винні все ж таки вагітність та гормони?

— Я можу сама собі дозволити купити сукню, — випроставши спину, роблю безтурботний вигляд. Насправді я можу собі купити сукню, не зовсім урочисто-весільну, але дещо можу. — У мене є відкладені гроші. Не турбуйся.

І це правда, я збираю гроші, жорстко заощаджую і точно знаю, яка сума мені потрібна для життя, але Матвію про це не кажу. Йому мене не зрозуміти.

— Машо, я розумію, що ти дуже самостійна, і знаю, як важко ти працюєш, щоб мати змогу відкладати, але зараз це не прокотить, — на обличчі Сокольського знову з'являється ця перевага, яку терпіти вже не можу. Гроші безперечно псують людей. — Ти — матір моєї майбутньої дитини, тому всі витрати я візьму на себе. Сподіваюся, ти поставишся до цього з розумінням.

Знову я “матір його майбутньої дитини”. Знову це ріже слух. Мене це дратує ще більше, адже нічого не змінюється. Я не чую, чого хочу чути.