7.

— То ви навчаєтесь на лікаря? — підіймаю погляд на бабусю Матвія і, трохи підібгавши нижню губу, думаю, що саме їй відповісти. Це одне із сотні питань, якими вона мене завалила.

Поки я стану лікарем, на горі рак тричі свисне, але чи варто їй про це казати?

Ми сидимо за великим і, як на мене, шикарним столом, а довкола мене — сім'я мого нареченого.

Почуваюся дивно, але варто лише подивитися на Матвія — стає трохи краще. Не тому, що він підбадьорливо мені підморгує, або щось у цьому дусі, а просто тому, що йому, здається, ще незручніше, ніж мені. Якось це робить мене спокійнішою.

— Сподіваюся, колись стану, — схильніше, ніж зараз, мені ще не доводилося відповідати.

— “Колись” пов'язано з тим, що медики занадто довго навчаються? — рівним тоном цікавиться брат Матвія, а в мене від його голосу по шкірі мурашки.

Не можу достеменно сказати чому. Може, це через те, що він дивиться на мене так, ніби взагалі не розуміє, навіщо я тут? Я й сама не розумію, якщо чесно, але Матвій сказав, що так треба. Треба — отже, треба.

— Так, саме так, — мені хочеться підвестися і піти, ніколи я не почувалася, як на вітрині магазину.

Я їм не подобаюсь, чи що?

— Це добре, що медики так довго навчаються, вони ж лікують та рятують. Так і має бути, — дружина Марка і за сумісництвом сестра Матвія, Соня, трохи торкається долоні свого чоловіка та усміхається. Вона — єдина людина у цій кімнаті, яка викликає симпатію. — Головне, що тобі подобається і ти готова витратити стільки часу на медицину.

  — Твої батьки також лікарі? — знову Марк так дивиться, що мені погано.

— Так, – швидко киваю і тягнуся до склянки з соком. — Батько хірург, а мама — отоларинголог. Вони працюють в одній лікарні у нашому місті.

У всіх на обличчях такий вираз, наче я щось не те сказала. І мені не зовсім зрозуміло, що змушує цих людей дивитись на мене саме так. До того ж кожен дивиться по-своєму. Від Марка виходить недовіра, від бабусі, здається, здивування, що я взагалі існую, а від Соні — легка радість. Тільки Матвій на мене практично не дивиться. І мені прикро.

Після нашої зустрічі у підсобці минуло два дні. Ми не поїхали до нього, але я все ж таки послухалася і не залишилася на роботі. Матвій відвіз мене додому, цнотливо поцілував у лоба, а потім, побажавши на добраніч, поїхав. Ту пристрасть, яку ми обоє відчували, ніби хвилею змило і мені вже починає здаватися, що той момент наснився.

Судячи з усього, у Матвія є звичка швидко перемикатися, і тепер, спостерігаючи за ним тишком-нишком, я розумію, що жодних почуттів у нього до мене немає. Взагалі.

Але ж хіба так буває? Таке взагалі можна зіграти? Яку гру він веде? Чи буде наш шлюб звичайним, таким, як у всіх? Чи ми просто заручники? На всі ці запитання я відповіді так і не отримала. А жаль. У майбутньому мені це знадобиться.

— А що твої батьки думають про ваше одруження? — наступне запитання від старшого брата, і я мало не давлюсь шматком сиру.

— В якому сенсі?

Три пари очей витріщаються на мене.

— Марк, напевно, має на увазі, що ти дуже молода, ви молоді, і твій стан… Просто батьки, напевно, здивувалися, так? — Соня намагається бути делікатною, і моя симпатія до неї стає ще більшою.

Але вся проблема в тому, що я не можу зараз говорити про своїх батьків. Це складно. Вони складні. Тато так кричав у слухавку, що, здається, я трохи оглухла на ліве вухо. Їм це не сподобалося. Зовсім. Навіть не знаю, що робити. Після того, як прозвучала порада від мами випити пігулку, я кинула слухавку.

Може, варто дати своїм трохи більше часу? Знати б скільки! Весілля вже за тиждень.

Тільки хочу відкрити рота, щоб хоч щось відповісти, як збоку звучить голос Матвія:

— Що ви завалили Машу? Вона не на співбесіді. Перестаньте.

Він уперше за вечір щось говорить і робить те, від чого моє серце в грудях щемить — бере мою долоню у свою і переплітає наші пальці. Подумки я посилаю йому подяку.

Ні від кого із присутніх не вислизає цей жест. А я… я просто відлітаю кудись. Його дотики приємні, і я сумую за ними. Як з'ясувалося.

— Перепрошую, люба Машенько, якщо ми багато ставимо запитань, — бабуся Регіна висувається вперед, і її очі трохи теплішають.

Коли ми сюди приїхали і я її побачила, першою думкою було, що ми не потоваришуємо. Аж надто ця жінка відрізнялася від звичайного образу “бабусі”, і її образ якоїсь владності та грошей затьмарив усе. Але зараз те, як вона звернулася до мене, зіграло свою роль. Я трохи розслабилася, якщо можна так сказати.

— Ви повинні нас зрозуміти, не часто Матвій приводив сюди дівчат, і тим паче для нашої родини ваше весілля стало повною несподіванкою. Тому ми ставимо стільки питань, щоб пізнати вас краще.

Так, мабуть, це було б логічно. Але майже нічого не чую, після слів “не часто приводив сюди дівчат”. Як бальзам на душу.

— Але це не співбесіда, Машенько. Хочете, ми розповімо вам про маленького Матвія?

Знову шок. Звісно, хочу!

— Я не хочу, — одразу встрягає Матвій, сильніше стискаючи мої пальці. Не знаю, про що саме говорить цей жест, але це однаково щось означає. — У нас для цього буде ще багато часу, бабусю. Незручні моменти залиш на потім.