6.

— Мені не зовсім зрозуміло, до чого це питання? — брови Матвія злегка вигинаються, а долоні завмирають на моїх стегнах.

— Може, тому, що я хочу знати відповідь? — не поступаюсь, хоча мені здається, що я за крок від того, щоб розплакатися. Сама не знаю: чому?

У підсобці стає ще спекотніше, ніж було п'ять хвилин тому. Я почуваюся безглуздо, але питання так і крутяться у мене в голові, борючись не на життя, а на смерть за те, яке з них буде поставлене першим.

— Чому тобі так потрібна ця дитина? Може, тобі… може, тобі спадкоємець потрібен?

Знаю, це безглуздо, але звідки мені знати, що в голові у цих багатих людей? Просто якщо так подивитися, то тут явно все сходиться до дитини, отже, справа тільки в ній? А я?

Це як купуєш щось за акцією, а тобі дають ще в подарунок якусь нісенітницю, яка ніколи не стане в пригоді й потім валяється вдома доти, доки остаточно не набридне і ти її не викидаєш.

— Що? — Сокольський пирскає від сміху, а в мене шкірою розбігаються мурашки. — Ти при своєму розумі? Який ще спадкоємець, Машо?

— Досить сміятися. Краще відповідай чесно.

Він ще більше заходиться від сміху, навіть в очах з'являються сльози. Негідник.

— Боже, я не думав, що з тобою так весело. Спадкоємець! — продовжує реготати він. — Ну ти й сказала, я просто шокований твоїми ідеями.

Гучний сміх Матвія якоїсь миті обриває щось у мені. Ні, мені вже не соромно, мені якось…

Не контролюючи себе, штовхаю його та хочу піти звідси. Дістало вже все, я незабаром засвічуся вогнем від того гніву, який відчуваю всередині.

Скориставшись тим, що мій молодий наречений лопає від сміху через моє припущення, роблю крок у бік дверей з однією метою — вийти звідси й більше ніколи не повертатися.

Мені прикро і подекуди навіть боляче. Усвідомлюю, що я багато чого не розумію, від того насправді боляче.

— Машо, ну стій. Куди ти? — сильні руки хапають мене, а потім розвертають обличчям до нього.

— Я йду. Відпусти мене.

— Мені здається, ми ще не договорили.

— А мені так не здається, тобі цілком весело одному, — штовхаю його в груди й тільки хочу зробити крок убік, як Матвій ловить мене назад, і робить немислиме: впивається у мої губи своїми.

Від несподіванки різко відкриваю рота, а він тільки цим і користується — просовує свій гарячий язик мені в рот, опановуючи простором.

Господи! У мене подих перехоплює, а ноги слабшають. Не знаю, чи це гормони, чи я вже остаточно збожеволіла, але мені це починає подобатися. Як тоді, коли він поцілував мене вперше. Забути той момент неможливо, а цей, здається, ще кращий.

Матвій притискає мене до себе сильніше, змушуючи задихатися, але я не скаржусь, бо насолоджуюся кожною секундою. Він так цілується, так пахне. Дах зносить остаточно.

Одна його долоня лягає на мою сідницю, а інша — на потилицю, і збудження так очевидно відчувається спочатку в мені, а потім і в повітрі, що я вже забула, що хотіла взагалі звідси вийти.

— Солодка така, як мед, — шепоче Матвій і трохи прикушує мою нижню губу.

Я ахаю від цього, а він лише усміхається. На правій щоці з'являється ямочка. Вродливий. Боже, який він зараз неймовірний.

Мить — і щось змінюється.

Тепер же його поцілунок стає ніжнішим, але так ще краще.

Я повністю розчиняюся у цих відчуттях, дозволяю йому торкатися мене, цілувати. Мені здається, що вилечу від емоцій, які переповнюють мене.

— Вийдеш за мене? — його сильні жилясті руки відривають мої ноги від підлоги. Губи червоні, а погляд такий голодний і неприборканий, що внизу живота скручується туга пружина. — Скажи, що згодна! Скажи.

Зараз я багато на що згодна, і мій перший порив відповісти “так”, але думка про те, що він так і не відповів на мої запитання, нікуди не зникла. Вона просто причаїлася трохи, поки чекала на закінчення цієї солодкої прелюдії.

— Чому? — хрипко питаю я, голосно дихаючи.

Момент втрачено. Матвій ставить мене на підлогу, робить крок назад. Без його рук стає холодно.

— Що “чому”? — примруживши очі, уточнює Матвій. Не сказала б, що він сердиться, але дуже близький до цього. — Якби мені була байдужа твоя доля і доля нашої дитини, то й не було б цієї розмови.

У чомусь він, звісно, має рацію. Та ось тільки важко в це повірити.

— Чи як ти собі уявляла подальший розвиток подій?

— Не знаю, — мене ніби перекручує від цього тону й загалом від питання.

— Ну, окей, я почув, що ти вагітна, що далі? Мені потрібно було вирішити цю проблему?

— Проблему? — інстинктивно моя рука лягає на плоский живіт.

Проблема — це дитина?

— Так. Дати тобі грошей, звозити тебе до лікаря та розрулити це? — він опускає очі на мою руку, точніше на те, що під нею. — Що мені треба було зробити, Машо? Як ти собі взагалі це все уявляла?

Я втрачаю дар мови, а у вухах шумить. Я дійсно ніяк не уявляла, що мало бути. Просто на той момент я постала перед труднощами й переклала з хворої голови на здорову. А про те, що ми обоє робитимемо, якось не думала.