5.

Марія

Він практично загнав мене в пастку, і хоч мені це не подобається, особливо сумною я в цей момент не почуваюся.

Запах Матвія, як і його близькість, діють на мене, як тієї єдиної ночі, коли я дозволила йому до мене торкнутися і стати моїм першим чоловіком.

Чому саме йому? Досі не можу відповісти собі на це запитання. Тільки з ним у мене вібрувало в грудях, тільки з Матвієм мені хотілося відпустити себе і бути просто дівчиною, від якої нічого не чекають. Її просто хочуть.

Нерозумно, я знаю. Але батьки з дитинства вбивали, що треба бути старанною, треба бути розумницею — і все в житті вийде. І я свято в це вірила, доки у сімнадцять років не вступила до університету.

Ось тоді, подивившись на обличчя рідних, я зрозуміла, що їх розчарувала. Мама з татом покладали на мене надії, а я їх не виправдала. Жахливо соромно було. Досі мурашки шкірою бігають, як згадую той тихий скандал, який був ще гірший, ніж якби вони на мене кричали й зганяли своє розчарування.

Матвієві ж абсолютно було байдуже на мій диплом і загалом на мої успіхи. Йому сподобалася просто офіціантка Маша, тому брав, що хотів.

Може, це й безглуздо, але мені досить було просто дивитися і зрідка посилати усмішки, щоб закохатися, і ця ніч мене добила, а потім перевернула мій світ. А розмови про весілля — і поготів.

Вийти за нього заміж просто не реально. Розіграшем пахне.

— То чим зайнята була, Машо? — повторює своє запитання Матвій, і моє тіло натягується, як струна.

Що на нього найшло сьогодні?

— Я була цілий день на заняттях, а зараз у мене робота, — і це частково правда. — Зараз пішли заліки та контрольні, і якщо я хочу потрапити на гарну практику, мені доведеться багато вчитися. До того ж телефон у беззвучному режимі пробув весь день. Таке буває.

Сокольський киває кожному моєму слову і стає так близько, що між нашими губами залишається кілька міліметрів.

Ух, матусю. Чому з ним так важко тримати себе в руках? Я так хочу його поцілувати, сама не розумію, як виходить не потягнутися ближче.

Ні, Машо! Ні — і крапка! Не треба йому показувати, що він мені небайдужий. Це все лише ускладнить. Треба увімкнути голову.

— Це дуже цікаво, але на відмазку не тягне. Пробач, — видихає він, пожираючи мене очима.

Цього разу він нічого не пив, принаймні від нього пахне тільки кавою, тоді що ж це? Ми зараз одні, а він так увійшов у роль мого нареченого, що стає страшно.

— Але ж у нас начебто домовленість, хіба ні? Ми повинні бути на зв'язку, а з огляду на те, що ти станеш моєю дружиною вже наступного тижня, було б непогано, якби ти виходила на зв'язок.

Він так дивиться. Так говорить. Моє тіло від цієї близькості наче горіти починає. Присягаюся, я ніколи такого не відчувала, хоча, скажімо так, чоловічою увагою не обділена. Звісно, у мене до нього нічого серйозного не було, але, поїхавши з дому батьків, на побачення я таки ходила. Кілька разів.

Але мене все ж таки збиває ось це: “У нас домовленість”.

— Я пропустила щось важливе? — намагаюся не піддаватися емоціям і говорити рівно. — Ти сам у цій справі непогано даєш раду, хіба ні?

Вчора він чітко дав зрозуміти, що все влаштує сам. Від мене тільки потрібно приїхати у призначений день до РАЦСу, і все.

— Ні, Машо, — Матвій різко хапає мене за талію і, піднявши в повітря, несе у бік великого столу.

Мене від шоку в жар кидає, я не чекала на подібне.

— Що ти робиш? — запитую я одразу після того, як моя п'ята точка опускається на гладку поверхню столу.

Весь той жар ще більше розноситься тілом, а кисню в коморі стає катастрофічно мало.

— Розмовляю з тобою. Хочу, щоб тобі було зручно при цьому, — Сокольський усміхається, і милі ямочки з'являються на його обличчі.

Варто визнати, що мене це відволікає. Дуже.

— Мені й стоячи було зручно. А краще взагалі вийти звідси й поговорити на вулиці.

— У мене є краща ідея. Поїхали до мене? Там поговоримо.

У мене просто немає слів. Чесно. Вчорашні події списала на шок і намагалася знайти сенс у його діях. Ну справді. Яке ще, до дідька, весілля? Але те, що відбувається зараз, взагалі у голові не вкладається.

— Я не можу зараз поїхати до тебе, я на роботі, — обурююся, трохи відштовхуючи його долонями, але, мабуть, слабенько це роблю.

— До речі, — Сокольський кладе долоні на мої стегна, трохи погладжуючи. — Я ж учора казав тобі, що тут ти більше не працюватимеш. Чому ти прийшла?

— Я не можу просто взяти та піти, на мене люди розраховують.

— Нехай не розраховують. У тебе тепер привілеї, — грає бровами, наче заграє зі мною. — Тим паче у твоїй ситуації тут працювати небезпечно. Хіба ні?

Взагалі ні в які ворота. Мені не подобається, що мене вже звільнили, навіть не запитавши моєї думки, але до цього ми ще повернемося, тільки-но все розкладемо по поличках.

— Матвію, послухай, — серйозно починаю я, але хлопцю, мабуть, байдуже, що я скажу. Стоїть та усміхається, ніби нісенітниця якась вирішується, а не наше життя. Наше майбутнє, зрештою. Це вкотре доводить, що для нього це забавки якісь. — Те, що сталося між нами…