4.

Як би я це не заперечував, але зустріч із братом мене трохи напружила. Не те щоб я був впевненим, що він поставиться до моєї ідеї з весіллям з розумінням, але можна було хоча б це вдати?

Що за недовіра до мене? Я ж не в п'ятнадцять зібрався одружитися! У моєму віці вже другу дитину народжують. Я таких справді не знаю, але точно про таке чув.

А тут: “Може, все переграти?”

Ага. Зараз все кину й піду. На зло брату нічого перегравати не буду! Не для того я йду на цей крок, щоб останньої миті все змінювати. Та й потім, що у цьому такого? Подумаєш, дружина та дитина. Що у цьому складного?

Загалом, від Марка я й не чекав нічого іншого. Знав, що коли він почне виходити з берегів терпіння, приєднається його дружина Соня, яка, з ласки долі, ще й моя сестра.

Так, довга історія, вже понад двох років минуло, а я все ще не можу звикнути, що у нас з дружиною мого брата один батько. І таке буває. У тата виявилася сім'я на стороні, коли він одружився з нашою мамою, у якої вже був маленький Марк від першого шлюбу. Може, це все й залишилося б у секреті, якби Марк із Сонею випадково не познайомилися в університеті та не покохали б одне одного.

Чорт голову зломить у цих хитросплетіннях, але це все лайно спочатку впало на них, а потім і на мене.

Пам'ятаю, коли дізнався про цей великий секрет “ідеальних” Сокольських, настільки пішов у себе, що звинувачував усіх підряд.

Усіх, але не Соню. Сестра ні в чому не винна, вона й так жила понад двадцять років із запитанням, хто її батько насправді. А коли дізналася, щасливішою не стала. Але вона мені подобається, іноді навіть здається, що тільки Соня мене і розуміє в цій родині.

Коли під'їжджаю до клубу, настрій покращується. Скоро ми зможемо вже з Ніком провернути нашу справу й “Оазис” заграє новими фарбами. Просто не віриться.

Важко у цьому місті пробитися, навіть із нашими зв'язками, але я впевнений: тільки-но ми обновимось, народ повалить до нас так, ніби ми єдині на континенті.

— Бачу, настрій нормальний, — зауважує Нік, простягаючи мені долоню для привітання.

— Так, у повітрі запах змін, — із задоволенням усміхаюся, відчуваючи, як на обличчі залучені м'язи, про які я раніше не підозрював.

— До речі, про зміни, сьогодні вже приходив дизайнер, ну той, що ти рекомендував, — друг прямує у бік нашого диванчика, і я йду слідом.

Офіційно ми відкриваємося о дев'ятій-десятій, поки що тільки офіціанти та бармени тиняються залом, навіть основне світло вимкнене.

— Так? Круто, — озираюся на всі боки в пошуках когось із дівчат. Потрібно кави випити, сьогодні справ багато. — І що вона сказала?

— Ескізи свої приперла, каже, зробить із нас цукерку, — Нік на радостях трохи пританцьовує. — Так нас з хлопцями надихнула, досі не можемо відійти.

Навіть не сумнівався. Я її тільки по фото в месенджері бачив, і варто визнати, що там є чим надихнутися.

— Ну так уперед, — підбадьорюю його я. — Телефон маєш. Не тягни кота за хвоста.

— Та я не про це, — роздратовано відмахується Нік, інколи мені здається, що на дівок у нього алергія. — Мені її ідеї сподобалися. Ні про що інше тепер думати не можу. Так усе гарно розписала, ніби грала на струнах моєї фантазії: перетворити це місце на щось грандіозне.

Клас. Я щасливий. Найкраща атмосфера: крута обстановка, бар, кухня. Найкращі діджеї. Самого трясе від цих перспектив. Тому я Ніка розумію, як ніхто інший.

— Чудово. Скоро будуть гроші — і понесеться, — твердо запевняю його, на що друг задоволено киває.

За десять днів я офіційно стану дорослим і моє життя зміниться. Ніхто мені більше не скаже, що я в тіні своїх батьків і старшого брата. Ніхто.

Працюватиму, як проклятий, але всім доведу, що чогось вартий, хай навіть для цього доведеться одружитися. Пофіг.

Наступні пів години обговорюємо з Ніком новий курс, розглядаємо ескізи, плануємо. Боже. Це чудесно. Стільки планів, що все навіть у голові не вкладається, а все через те, що з'явилися фінансові можливості. Раніше б так.

Цей клуб ми купили на трьох, крім нас із Ніком ще є Алекс, але зараз він живе у Штатах, тому все лише на нас. Алексу насправді байдуже, що тут буде і як, він людина серйозна і просто потрібні відсотки. В організаційні моменти він ніколи не ліз, чим дуже радував. Мені вистачає і Ніка з його вічним незадоволеним бурчанням та обличчям.

Ми від початку просто не врахували, що цьому місту потрібно щось особливе, а не черговий нічний клуб. Отут і прогоріли. Люди є, тут не посперечаєшся. Але на тлі решти ми — невдахи. А тепер це все у минулому.

— Ти так досі й не сказав, чому твоя бабуся змилосердилась і допустила до грошей? — розкинувшись на дивані, ліниво питає Нік, коли ми вже закінчили будувати плани Наполеона.

— Я виконав її вказівки.

— Які? Щодо одруження, чи що?

— Ну так, дякувати Богові, більше нічого не було, — допиваю залишки кави й тішу себе думкою, що скоро тут навіть кава буде особливою.

Пауза. Думки в голові Ніка прискорюють рух, а обличчя, навпаки, завмирає в шоку.

— Казку для неї вигадав?