1.

Марія

Розплющую очі та розумію, що не хочу прокидатися. Не хочу вставати й кудись іти, а йти треба, у мене ж сьогодні залік з фармакології.

У квартирі холодно, опалення вже давно вимкнули й тепер щоранку доводиться натягувати на себе величезний махровий халат, щоб не задубнути остаточно.

— Діти! Швидше збирайтеся, ви запізнитесь до школи!

Голос тітки Іри звучить на всю квартиру, і тішить лише те, що коли я вийду зі своєї кімнати, близнюки вже підуть до школи. Це мій найулюбленіший час, хоч я ніколи цього не показую.

Останні два роки я живу у своєї тітки, де, крім неї, є ще двоє восьмирічних бовдурів і сексуально збочений чоловік. Так, це ще одна деталь, про яку я також нікому не скажу.

Намагаюсь згадати, чи був Назар учора ввечері вдома, коли я повернулася. Начебто ні, а отже, він на цілодобовій зміні й вранці ми не перетнемося.

Хоча після вчорашнього насилу можу згадати, кого я бачила і чула. Все було на автоматі, і тільки я сама у цьому винна.

Навіщо треба було вчора смикати Матвія? Він був точно не в собі й таку ахінею молов, що я починаю сумніватися у його адекватності.

Ну хто при здоровому глузді одружуватиметься, якщо ми навіть до ладу одне одного не знаємо?

Наша розмова, як на повторі, стоїть у пам'яті:

— Завтра поїдемо до РАЦСу і подамо заяву.

— Одразу до РАЦСу?

— Так, а що тягнути?

— Матвію, ти не зобов'язаний зі мною одружуватися, якщо я вагітна. Я просто хотіла тобі повідомити. Коли народжу, тоді й обговоримо, як дитину виховуватимемо.

— Так не піде, люба. Моя дитина має народитися у повній сім'ї. У неї все має бути, як годиться.

— А хіба люди не одружуються, бо кохають одне одного?

— У кожного своя історія, ну а ми почнемо із РАЦСу.

Нісенітниця якась. Одружитися. Оце вигадав. Дурний.

Встаю з ліжка і дивлюся на себе у дзеркало. Вигляд той ще: бліда як моль, синці під очима, а щоки впали. Коли я їла востаннє? Потрібно буде сьогодні поснідати, а після пар купити вітаміни.

У моєму рідному місті всі мене називали красунею, та такою, що треба було не в медичний коледж вступати, а щонайменше йти в модельне. І я, може б, і хотіла, та ось тільки батьки у мене суворі, тому не було й мови про всякі там дурниці як модельне агентство.

Вхідні двері зачиняються, а це означає, що я у квартирі одна. Потрібно встигнути зібратися до приходу Назара, а то останнім часом надто вже він активізувався.

Після випуску я приїхала вступати до коледжу і замість того, як всі нормальні іногородні — жити в гуртожитку — залишилася у маминої сестри.

Все б нічого, у мене окрема кімната і тітка, загалом, жінка хороша. Але мінус у тому, що вона цілими днями на роботі, а її діти та чоловік перетворюють моє життя на пекло.

Ще тиждень тому я була впевненою, що ніколи не вийду заміж і не народжу дітей. Але у долі, мабуть, інші плани щодо мене.

Потрібно було бути уважною, Машо. Ти ж майбутній медик. Не можна було розслаблятися з Сокольським, а контролювати його рух.

Господи, але та ніч була чудовою. Він був чудовим. Таким, що ще тиждень нормально спати не могла. Уявляла його собі. Фантазувала.

Але я чудово розуміла, що на цьому наші стосунки закінчилися. Матвій не з тих хлопців, із якими буде продовження. Він належить усім і нікому. І я змирилася. Не телефонувала, перед очима не миготіла і взагалі вдавала, що нічого не було.

Було важко, але я трималася. Рівно до того дня, поки не схаменулась в очікуванні критичних днів. Потім, наче просто на перевірку, купила тест і вуаля — дві товсті смужки, які загнали у глухий кут.

Іду в душ, догола роздягаюсь, розглядаючи себе у дзеркалі. Я вагітна. Охрініти! Моя струнка фігура скоро округлиться, а життя різко зміниться, і я не знаю, що відчуваю. Та й що відчувати? Мені лише двадцять, у такому віці про дітей не думають.

Після душу швидко одягаюсь, уявляючи, що є в холодильнику такого, що хочеться з'їсти. Начебто була ковбаса, але я не впевнена, що після сніданку дітей щось ще залишилося.

Мамочки, не відсутність ковбаси має мене турбувати зараз. На мене впала ціла купа проблем, а я про їжу думаю. Точно ідіотка.

Ось що тепер робити зі своїм життям? А головне: як сказати батькам? Сумніваюсь, що вони зрадіють. Швидше, будуть в сказі, що їхня єдина донька не виправдала надій. А вчитись тепер як? Мій максимум — наступний семестр, а далі треба думати та на диво сподіватися.

Термін маленький, першою думкою було купити пігулку та вирішити це питання самостійно, але я не змогла. Хіба це маленьке життя всередині мене винне у тому, що батьки такі ідіоти?

Так занурююсь у свої думки, що поки взуваюся, навіть не чую, як у квартирі вже не одна.

— Марічко, — руки Назара лягають на мої стегна, притягуючи мій зад до його паху. — Вже йдеш?

Різко підскакую, як ошпарена, і намагаюся збагнути: що робити далі? За останній тиждень він уже двічі розпускає руки, до цього були лише вульгарні натяки.