Матвій
— Тобі треба одружитися, може, хоч тоді розуму додасться, — бабуся бере чашку з чаєм і різко повертає її на місце.
Руки тремтять. Вона нервує. Втім, є нагода. Я лише намагаюся бути незворушним.
— Ба, ще ні в кого розуму не побільшало від штампа в паспорті, — закочую очі й тільки потім згадую, що вона цього терпіти не може. — Дай грошей, га? Це перспективний проєкт. За рік я тобі все поверну. Вже все прорахував.
— Ти так казав пів року тому, коли з друзями купували той клуб, — вимовляє вона з певною часткою роздратування у голосі. — Тих результатів я поки що не спостерігаю.
Спина рівна, підборіддя задерлося мало не до стелі, і я розумію, що не прокотить. Вона дуже захопилася моїм вихованням, навіть і не скажеш, що їй буде сімдесят наступного місяця.
— Це бізнес. Завжди є ризики, — хочеться додати: кому, як не їй, знати, але вчасно затикаюся.
Давним-давно вони з дідом теж підіймали свою справу з нуля, але з вливанням батьківських грошей. Коли я вже щось подібне говорив, вона лише відмахнулася і відповіла, що мій дід вселяв більше довіри, ніж я. Супер. Може, тоді економіка була стабільнішою, а не дід?
— Я ж не мільйони прошу, зрештою, — здаюсь і відкидаюся на спинку крісла. До чого вона складна особистість. — І не назавжди, щойно вигорить — поверну кожну копійку.
Здається, я вже спітнів від нервів, а бабуся, як і раніше, непохитна. І як до неї достукатися? Мені вже, дякувати Богові, не п'ять, щоб я сів і розплакався. Хоча…
— Це твої гроші, Матвію. Я просто за ними наглядаю. Тимчасово.
— Тим паче не бачу проблеми, — театрально розводжу руками й розумію, що загрався. Цих жестів вона також не любить. Зараз ще розлютується і вижене.
Комусь розповісти — засміють. Мені двадцять чотири роки, а я прошу бабусю виділити мені гроші на новий проєкт. Капець. А все тому, що мої рідні гадають: спущу все за кілька місяців. Але, може, і правильно думають, я таким був, а зараз у мене реально з'явився шанс щось зробити вартісне. І дуже хочеться думати, що вийде. Для мене це важливо!
— А чому брата не попросиш позичити? — цікавиться бабуся, і мене реально трясе від цієї аудієнції. З таким розкладом можна було сміливо обійтися телефонною розмовою, а не тягнутися в інший кінець міста.
Вирішую змовчати про те, що це Марк мене до неї й відправив, щоправда, тепер розумію чому. Старший брат просто хотів зберегти нормальні сімейні стосунки та не брати на себе відповідальність. Розумний засранець.
— Ба, давай серйозно, — спираюся ліктями в коліна і з усією дорослою витримкою дивлюся на свого тимчасового опікуна. Хоча я перебільшую, вона не мене опікає, а мої гроші, але не суть. — Скільки мені має бути, щоб ти допустила мене до моїх грошей? Скільки мені ще чекати, чи що треба зробити, щоб ти у мене повірила?
Бабуля явно не поспішає з відповіддю, лише кілька довгих секунд задумливо міряє мене прискіпливим поглядом.
Боже! Я вже на межі!
Часу майже нема. Нік чекає гроші, я обіцяв, що буду в долі, інакше наш клуб просто загнеться без втілення нових ідей.
— Я ж тобі вже сказала, що треба зробити, Матвію, — поблажливо відповідає, даючи зрозуміти, що я їй набрид і нашу розмову настав час згортати.
— Коли? — різко зупиняюся. Може, чогось не зрозумів?
— Коли сказала, що тобі треба одружитись. Може, подорослішаєш. У твоєму віці у нас із дідусем уже був твій батько. А ти все на своєму скейті катаєшся і в сумнівні авантюри гроші вкладаєш. Стань уже чоловіком, а там побачимо.
Знову за рибу гроші.
— Що означає “одружитись”? — нервово проводжу долонею по волоссю. Це вже ні в які ворота. — Можна подумати, це так просто: раз — і одружився. У мене й дівчини постійної немає.
— Тоді поспіши її знайти, Матюшо. Все у твоїх руках. Інакше поки я не помру, зайвих грошей ти не отримаєш, а вмирати, як бачиш, я поки що не збираюся, — ефектно зачиняє перед носом двері, не даючи змоги навіть попрощатися.
Ось же вигадала. Одружуйся. Дідько!
Вона при своєму розумі? Де мені шукати наречену? За оголошенням?
Більше ідей немає. Кредит я точно брати не буду, не дурень. Та й на біса мені кредит, якщо у мене на рахунках лежить купа грошей? Просто у мене до них немає доступу, а коли з'явиться — незрозуміло.
На автоматі їду до клубу, щоб там напитися та знайти рішення. Судячи з усього, більше пощастить з першим, але раптом у Ніка знайдуться гарні ідеї?
— Ну що? Як там із грошима? — друг плюхається поруч зі мною, поки я топлю смуток у склянці.
— Як бачиш, — салютую йому склянкою, наочно демонструючи підсумок переговорів з інвесторами. — Послала.
— Та, чорт забирай, чувак! Ти знущаєшся?
Ще його скиглення сьогодні не вистачає. Своїм ситий по горло.
— І що, не можна з нею домовитися?
Замислююсь. П'яний мозок вже не бачить чіткої межі між ідіотизмом і здоровим глуздом.
— Можна. Одружитися треба.
Коли вимовляю це вголос, стає смішно. Хто піде за мене? Дівчат купа, але всі вони знають, що я не герой роману. Бути чиїмось чоловіком — не межа моїх мрій.