IV

Людські фігури.

Серце затремтіло, легені гарячим обпекло. Я ніколи раніше не бачив людей під час досліджень.

Тому абсолютно все всередині кричало: «Біжи зараз же!»

Натомість я дістав маленького ліхтаря, що мені дав професор. Навушник замовк остаточно, зв’язку жодного.

Вмикаю прилад. Цокнуло відлунням на всю залу. Повільно підіймаю струмінь жовтого світла, наводжу на каси.

— В-ви хто? — запитую неголосно всупереч здоровому глузду. Задзвеніла моїм голосом люстра на високій стелі.

Із пітьми я вихопив людське обличчя, натягнуте на щось квадратне. Нерівно стирчить шмат чорного волосся зверху, звисають додолу пасма шкіри. Замість плечей у чоловічої фігури — напівколо, як коромисло. А зверху — вицвіла тюремна роба. З-під неї видніється щось рожеве.

Господи…

Перед тим, як вимкнути ліхтар геть — збагнув, що таких істот там стоїть мінімум двоє.

Не насмілюючись відвести погляд від вільних кас, я позадкував до дверей. Ліхтарик впав, бо руки затремтіли. Вдарився й одразу погас. Я кинувся до виходу — а там тепер зачинено.

Та що ж таке! Трясця!

Трясу двері, проклинаючи вголос.

Туп-туп.

Хтось до мене наближається. Кроки робить по залу.

З криком я навалююся на двері, вони хрустять — і я провалююся вперед. Вибираюсь надвір. На бетон падає невеликий ланцюг із замком. Коли і хто встиг мене зачинити?!

Відстрибнув від будівлі, ледь не впав. А в брудному склі дверей — уже воно. Квадратна голова дивилася на мене чорною порожнечею, грубо вирізаними дірками замість очей.

…Згадую я все це тепер і розумію, що така ж діра зараз у роті людини, що приїхала до мене в село. Через пітьму, що пульсує між його зубами, я бачу всі роки відсидки. Згадую помилки.

…Як я опинився на автобусній зупинці, а не там, звідки заходив?! Це місце одночасно нагадувало щось — та було незнайомим. Наче рідне моє місто, Чорнобрама. А неправильне.

Біле сонце на небі пробиває хмари, зовсім не освітлюючи вокзал. Швидко крокую геть, знову намагаючись вийти на зв’язок із професором. Бігти світ за очі все ж поки боюсь.

— Алло, прийом, ви чуєте мене? Забирайте… Забирайте звідси… — бубоню, а не говорю — досі горло скобоче масивне лезо страху.

Під ногами кахель змішується з бруківкою. Бліді хмари опускаються на багатоповерхівку поряд. І кожне вікно в ній — за ґратами. У кожному вікні на мене дивиться опудало, схоже на геометричну фігуру.

Заскрипіли двері, що ведуть до приміських кас. І раптом на землі, біля викривленого ліхтаря, я помічаю апарат з антеною, схожий на радіоприймач.

Воно! Про нього й говорив носатий, мабуть!

Зовсім недалеко, метрів десять!

Я боюся відвести погляд від квадратних морд у вікнах, однак їх надто багато, щоб втримати в полі зору всі. Звідкись я знаю, що поки дивишся на них — ти у відносній безпеці. Можливо, згадав якусь байку з дитинства. Або ж уже навчився відчувати аномальні зони в’язниці.

Знову вітер.

— …Ігорю, ви з нами!? — крик професора змушує мене підстрибнути.

— З-забирайте мене звідси, ЗАБИРАЙТЕ!!! РЯТУЙТЕ!!! Я ТУТ!!!

Далі я рвонув уперед із несамовитим криком, оскільки мені здалося, що одна з фігур у вікні почала рухатися.

Я схопив прилад, але він виявився важчим, ніж я думав. Тому впав. Забив собі коліно.
Біль вдарив іскрами в лице. І тут же скрипнуло з боку приміських кас. Я різко повернув голову, підіймаючись — а одна з потвор завмерла в позі бігу. Та ж, що була на касі. Зла морда втягується у беззубий рот, на металевому лобі я бачу тюремне татуювання — «троянду вітрів».

Вже краєм ока я бачив, що за цю коротку мить навколо мене виникла ціла товпна штучностворених людей-в’язнів. Кістки, пальці та вирвані нерви стирчать із неправильно зшитого тюремного одягу.

— …Ігорю, ви…

— ЗАБИРАЙТЕ!!! — заволав я та побіг.

Ніколи в житті не нісся з такою швидкістю. Мабуть, допоміг також той укол. Підошви взуття ледь торкалися холодної землі, я вигубив частину пристроїв, що були прикріплені до тіла.

Позаду чув, як б’ється метал об бетон. Як гуде потяг, шукаючи мене біля колій. Як біжать за мною потвори. Кричать вони люто, несамовито. Погрожують, лають. Нісенітниці звучать, немов із товстої труби.

Жаргон. Слова й репліки без жодного сенсу.

А ще крізь пекельний гул пробивається той самий шепіт:

— Ні-ні-ні-ні, не отримаєш! Я НЕ ТВІЙ!

Канат боляче різонув живіт, і я збагнув, що мене тягнуть. Підвернувши ногу, змінив напрям. Прямо у сірий туман, крізь зарослі пліснявою стіни. Червоний канат натягнувся, став ниткою, за яку я хапався, щоб вижити. Незважаючи на жахливий біль у нозі, на те, що більше не можу дихати.

Тюремні ґрати проростали в дерева, розламували коридори та вулиці. Падали під ноги ліхтарі чужого світу, знущалися — розбиваючись.

Легені заболіли, перед очима — мурахи чорні.

— Я… втрачаю… Я… Тягніть… ТЯГ-НІТЬ!..

Падаю.

Затремтіла твердь під ногами. Перевернулося догори дном холодне сонце, і хмари стали стіною.

Немає повітря. Нічого більше не відчуваю.

— …Курзанкін!..

…Прийшов я до тями від різкого запаху нашатирного спирту. Першим словом стала лайка. Другим — теж. Я різко піднявся на лікті та відчув нудоту.

Лікарняна палата. Ліжко. Серце гатить у ребра. Я прокляв до сьомого коліна тих, кого побачив: двох охоронців та носатого. І закінчив більш спокійно:

— …ну вас до чорта. Більше я не приймаю участі у цій херні. Хоч стріляйте мене! До сраки ідіть. Всі ДО СРАКИ.

Досить.

Професор примружився. Перебив мене нарешті, коли я згадав його батьків:

— Кажу ж вам, зачекайте! Зупиніться ж ви, почуйте! У мене в руках — бомба! Прорив! Розумієте? Ми… Ви впоралися, Ігорю!

— З чим, бляха, я впорався!?