ІІІ

— Записи чому не робите? — різко перейшов на крик носатий, і на мить чужий шепіт відійшов на другий план. — Назад за стіл — і писати! Що, кров носом? Голос? Терпимо! Повертайтеся до роботи! Буде гірше — заберемо вас. Все!

Клац. І я знову сам, навіть не дали відповісти нічого.

Сів на бетон. Малюнки очей зливаються у суцільну лінію, схожу на хребет. Сріблясті нитки тягнуться та нашаровують на себе вуха, закручуються у вузли. Камера дивиться на мене та продовжує говорити. А я — беру до рук блокнот, починаю нотувати. Руки слухаються погано, вистрибує на аркуші синя лінія чорнила. Тремчу.

— Будеш тут. Ти — наш.

— Ага, до задниці ідіть…

Помилковим рішенням було підкорятися. Почав би я знову ломитися у двері — можливо, все б закінчилося ще тоді.

Зриваюсь та починаю лаятись. Якимось чином це допомагає. Додає енергії.

— Нахрін пішли всі! Не ваш я! І не буду тут, ясно!?

Очі, що кліпають, набули форми членистоногого. Павук із чужих поглядів повз до мене, викривлюючи стіни. Пальці немов хоботи все тягнуться з його восьми власних чорних очей. Все ближче.

— Аааа! Суко! ВІДСТАНЬ!!!

Клац. Двері відчиняються раптово і дуже вчасно. Пара охоронців швидко забігає всередину та бере мене попід лікті. Витягують.

Я пручаюся, ще не розуміючи, що відбувається.

— Тихо, все, Ігорю, кінець! Все, ви тут, ви з нами! ТИХО!

Міцні руки притиснули до стінки. Тільки зараз я відчув, як же дере мене горло. Кричав, отже, сильно.

— Ви… Убити мене там вирішили? Це що за?..

— Ну що ви, це — об’єкт із мінімальним рівнем загрози. І ваші переживання свідчать про вашу придатність та потрібний нам рівень чутливості до явищ навколишнього середовища. Вітаю!

Кілька крапель крові з носа впали на шкіряні черевики носатого. Він трохи скривився, але хитру усмішку з обличчя не зняв. «Вертухаї» поглядали на мене зацікавлено. Відпустили нарешті. Наручники дістали.

Коли я опинився на своєму ліжку — одразу впав знесилений. Голова немов порожня посудина.

Провалився я в дрімоту, і снилася мені домівка.

Знову мої руки зімкнулися на чужій шиї. Стіни шепочуть, запевняють, що все бачать. Завжди бачили, й більше ніколи не випустять мене з поля зору.

— Наш…

Все перетворилося на рутину. Мене приводили до молодого професора, міряли тиск та світили ліхтарем у зіниці. Пам’ятаючи основне правило установи, я все ж намагався запитувати, однак мені ніхто не відповідав. Зрештою, я замовк. Запевняли тільки, що все гаразд.

Тоді я й почав розуміти, наскільки великою є виправна колонія номер 152. Бувало, до потрібної камери мене вели дуже довго. Я нараховував пару сотень кроків.

Інколи за дверима мене чекало несподіване. Наприклад, ти ніяк не очікуєш вийти у справді просторе приміщення за металевими дверима. Якась покинута їдальня, схожа на шкільну, майданчик фізкультурний, огороджено все.

Номери камер — дивні. Мінус тринадцята, три тисячі чотириста восьма…

Я робив записи у блокнот, намагаючись не замислюватись над тим, що бачу. Вирішив, що так буде краще. Потім — брав до рук відеокамеру, диктофон.

— Що тут, бляха, робить дитячий майданчик?! — не витримую я та питаю під час перерви.

Носатий розумник почесав кучеряву шевелюру.

— Ігорю, ми ж домовлялися! — вдавано ображено говорить він. — Не турбуйте собі голову зайвим. Наразі ми працюємо з об’єктами низького рівня небезпеки! Це певні просторові аномалії, які ми намагаємось вивчати доступними нам методами. Розумієте?

Охоронці виглядають байдуже, ніби чують схожі бесіди сто разів на день.

— Ну так, зеків не шкода, — нервово посміхаюсь я.

— Повірте, нам не вигідно, аби ви копита відкинули, пане Курзанкін. Чи ви думаєте, так легко знайти потрібну кандидатуру?

— Нічого я не думаю. Озвучуйте нові інструкції…

Штучний газон під ногами. Гойдалки, бруси. Пісочниця. Все вологе й зеленувате, важкі хмари над головою, а навкруги — бетонна стіна. Яким чином таке подвір’я уміщається тут?

Не думати.

Виходить, звичні закони природи не розповсюджуються на колонію. Простір тут — особливий.

Я беру зразки ґрунту. Залишаю щось схоже на датчики. Оминаю пісочницю, іграшки у ямках піску потріскують, наче їх хтось невидимий стискає.

Потім — заповнюю велику таблицю.

Щоразу після дослідження у мене беруть кров із вени. Інколи — сечу. До голови підключають якісь дроти, а інколи психологічне інтерв’ю влаштовують, за якими я не можу сказати, що скучив.

— Це паралельні світи, кореш, — шепоче один із сусідів уже після відбою. — А нас закидують туди, як собак у космос.

Рука у нього відсутня. Гладка шкіра з чорними швами там, і все.

— Покалічило мене, тепер хвилююсь, аби не кинули.

Дуже хочу уточнити, що і де з ним сталося. Стримуюся.

— Так навпаки ж, — зазначаю я натомість, поправляючи вологу подушку. — У спокої залишать тебе.

— Я вийти швидше хочу, син у мене. Не можна мені тут дохнути. Обіцяли!..

Чим більше часу я проводив у дивних місцях — тим легше будувалося спілкування з сусідами. Не те щоб ми часто балакали. Я зробив висновок, що ці чоловіки зараз переживали щось схоже. Воно й об’єднувало нас.

Якби не ці рідкісні бесіди, я не знаю, чи витримав би.

Мені перестали зав’язувати очі, більше не били. Я крокував коридорами з поганим освітленням, оглядав нові території колонії. Кілька поворотів, сходи кудись вниз ведуть. А там — ще більше камер.

І чим глибше ми з охоронцями спускалися, тим більш дивних людей я зустрічав. Військових, вчених. Роботяг якихось. Наче підприємство ціле, комплекс, наповнений людьми. Усі мене супроводжують поглядами.

Коридори розширюються, посеред них стоять металеві ліжка, як у морзі. Підноси, крісла. Все це нагадувало стару радянську поліклініку, а не в’язницю.

Інколи мене одягали у захисний костюм. Я навчився не зважати на чужі голоси, що все ж переслідували мене після найпершого експерименту. Не те щоб часто, однак бувало — почую чужий смішок, коли всі сплять. Або зітхання просто над вухом у себе…