ІІ

Він хрускотить пальцями. Уже плете щось своїми словами, а я не розумію що. Попереджую, готуючись до покарання:

— Я не буду «стукати».

— Який нехороший лексикон, Курзанкін. Видно, оточення вже повпливало на тебе. Ні-і, ти пройшов відбір. На відміну від багатьох інших, скажу я тобі. Зараз у нас якраз розселення триватиме. Завтра переводимо тебе до вже постійної камери. Ну? Не чую подяки.

— Я… Який відбір?

Нічого хорошого я не очікував почути. Одразу згадав розмови про таємничі дослідження у стінах колонії.

— Зможеш бути корисним суспільству та країні. Можливо — вийти по умовно-достроковому. Добровільно участь взяти у науковій діяльності.

А далі Володимир Олегович пояснює, що мова йде про допомогу розумним людям. І що треба всього лиш поставити підпис. Якщо погоджуюсь — спокійно сиджу з нормальним режимом. Ні — матиму проблеми.

— …Став би я морочитися з тобою? А ні, мусиш таки підпис зробити. Добровільний. Колеги наші в білих халатах наполягають. Ну? Чи далі будемо сидіти як сидимо? Щоб одного разу грохнули тебе? Морда досить інтелігентна, дивно, що ще досі тебе не поламали, Курзанкін.

Начальник колонії кинув переді мною декілька паперів у файлах, скріплених між собою. Через погане освітлення та власну втому не можу розгледіти дрібний шрифт. Єдине, що бачу — слова про згоду щодо нерозголошення чогось там.

Я засумнівався. Начальник нагнувся вперед, і я зміг розгледіти його шкіру. Синюшну, наче обморожену.

— Ви знущаєтеся наді мною і над іншими. Тепер ще й документи якісь підписувати наполягаєте…

— Не наполягаю, — спокійно заперечив він. — Я б пояснив тобі все, чим живе ця будівля. Однак ти й частини не зрозумієш. Хоча, можеш скаржитися. Голод оголосити, шкоди собі завдати. Валяй, тільки гірше зробиш.

І що казати далі? Як сперечатися?

Замовк я. Плечі опустив та голосно видихнув.

— Я просто хочу спокійно досидіти, — чесно сказав начальнику, стискаючи в руках ті папери.

— Ну й правильно. До чого тобі йти принцип? Ти у нас що, засиджений авторитет? Трудяга ти звичайний. От і не роби дурниць, а погоджуйся.

Підписав я. Можливо, проявив слабкість, бо надто вже мені в горлі стояло постійне переселення. Череп тріскався від тиску з усіх сторін, так це відчувалося.

І мене справді перевели цього ж дня. Притикаючи до себе холодний матрац, я увійшов до нової камери. Носом буквально уперся в холодний морок. Не потрапляло до тієї «хати» світло. Ні з маленького віконця зверху, ні від ламп воно не поширювалося. Ще темніше, ще тісніше.

Пам’ятаю досі, як підсліпуваті обличчя нових сусідів вивчали мене. Їхні роти, повні гнилих зубів, говорили. Настановлювали, тихо шепотіли тюремні правила, хоча я вже їх знав.

Тутешні мешканці були схожі на кротів. Слизькі, зморщені, вони говорили тільки пошепки. Поки я звикав до чорноти, той, що дивився за камерою, нахилився зовсім близько.

— Ти небо запам’ятав? — шелестить він, обнюхуючи мене.

— Що?

— Небо і сонце не побачиш більше, якщо тут. Тому добре б запам’ятати було…

Тут я нарешті віднайшов спокій. Спостерігав за тим, як час від часу сусідів кудись забирали охоронці. Поверталися вони, бувало, і наступного дня. І через тиждень. Щоразу — змінені. Тепер разу жодних бесід про «стукання» не виникало.

Так стане один з арештантів під стіною, і головою б’ється, стогне. Інші не чіпають його, тільки кажуть, мовляв, не пощастило сьогодні…

Мені хотілося завести розмову, дізнатися, що такого робить адміністрація, — однак я цього не робив. Зайвий раз помовчиш — продемонструєш розум.

Мешканців камери було п’ятеро. Інколи хтось назавжди зникав, однак ліжка не пустували довго.

Ті, що прибували — такі ж. Ні розмов, ні розпитувань.

Бувало, ми все ж спілкувалися трохи, однак сухо й коротко. Ніхто не бажав відкривати душу. А той, що дивиться за «хатою», якось показав мені жестами: стіни, мовляв, вуха мають. Слухають усе…

Відчуття притупилися; здається, до їжі нам почали щось додавати, тому що я найбільше часу лежав, дивлячись на білого павука зверху. Схоже бачив у погребі в дитинстві, коли грибок поглинав членистоногого.

Нічого не хотілося. Думки про дім та сім’ю — далеко. Ця потворна біла пляма зверху похитується, дивлюся як загіпнозований.

Помилкових рішень у моєму житті стало більше, коли я погодився на дослідження — от в чому справа.

— Тестове завдання, пане Курзанкін. Вам всього лиш потрібно пробути у цій камері певний час.

Худорлявий тип у круглих окулярах крокував позаду моїх конвоїрів. Інші називали його професором.

На очах у мене — пов’язка. Ведуть коридором, а в мене кінцівки позатерпали від холоду. Ніс простуджений, як завжди.

Зупинились нарешті. Відкрили очі.

— Ось сюди. Так.

— ПКТ? За що? — тихо запитую я, бачачи перед собою сірі двері «одиночки».
І якого лиха?..

— Ні-ні, пане Курзанкін! Це не покарання, це — частина експерименту! Пройдіть у камеру, я озвучу вам інструкції.

— Я не хочу всередину…

Вдарили. Підняли наручники так, щоб плечі викрутилися.

— Ай!

— Все під контролем, пане Ігорю, що ж ви як дитина!

Переконалися, що я спокійний. Відкрили замок та заштовхнули всередину. Клацнуло в масивних дверях. У віконці з’явився непропорційно довгий ніс розумника:

— Перевіримо сьогодні психофізіологічну готовність та чутливість до певних впливів. Хоча, результати тестувань у вас хороші! Отже, до справи. Це — камера номер нуль. Перебуваючи всередині, ви, можливо, не помітите нічого незвичного. Але є вірогідність, що певні речі все ж побачите. Або почуєте, може трохи у голові зашуміти… Будете записувати до блокнота власні спостереження. Його разом із ручкою зараз вам передам. Ось тут. Ігорю, підтвердіть, що ви розумієте інструкції.

— Я зрозумів, а… Що я побачу?

— Кажу ж, може й нічого. Через деякий час повернуся. Якщо відчуєте раптове погіршення самопочуття — стукайте. Однак майте на увазі! Якщо зірвете процедуру просто так, чи якщо будете писати про те, чого не було, то ми з вами не спрацюємося. Ясно?

— Ясно.