І

Я зрозумів, що воно знову прийшло, коли біля мого будинку зупинилася кремова «Копійка». Це усвідомлення викликало сум.

Дощ періщив з самого ранку, намагаючись потопити це нікому не потрібне село. А я все одно зміг розчути наближення машини. Тим паче те, що було за кермом — їхало гучно, не як людина.

Ніж у моїх руках сіпнувся, недочищена картоплина впала на підлогу. Захвилювався Рекс під столом.

— Тихенько, старий. Не бійся.

Я погляд підвів на зображення Матері Господньої на стіні. Не хочеш вберегти мене, отже. Чи не можеш.

Двигун затих. Надворі пізній вечір. Мій пес принишк. Більше жодного натяку на хоробрість в очах вівчарки. Та чи варто звинувачувати Рекса у слабкості? Постать, що вже стояла біля хвіртки, і в мене викликає мокре липке відчуття десь у грудях.

Спогади вдарили, коли я побачив, що висока фігура стала ще більш ламаною, ніж раніше. Воно заховалося у сутінках, обперлося людськими долонями на паркан мого подвір’я. Натягнуло шию, щоб я зрештою побачив.

Бліде обличчя, вкрите виразками, пробивалося крізь сутінки. Розбиті скельця його окулярів — немов жовтки давно зіпсованих яєць.

Заскрипіла хвіртка.

Це все — мої помилки.

Взагалі, наше життя повне прикрих прорахунків. Чим далі живеш — тим їх більше, більше помилкових рішень.

Неправильно зроблених виборів.

Мене звуть Ігор Дмитрович Курзанкін, і минуле мене наздогнало. Всерйоз замислююся над тим, чи є сенс знову змінювати місце проживання, надії врятуватися гаснуть з кожним візитом цього гостя.

Його чорні губи вигинаються у коло. Темінь розширюється, а метал дзеленчить у нетерплячих руках.

Я сперся на підвіконник, зовсім не поспішаю виходити. Поглядом потонув у чорній плямі морди, що все хоче мене затягнути…

Так склалося, що майже дев’ять років я провів у Тихоболітській виправній колонії номер 152. Але моя історія — не про кримінал та не про побут у в’язниці. Навпаки, я кажу, що ніколи не слід порушувати закон. Це й була моя перша помилка.

Давно все це сталося, а ніби й учора. Я у місті мешкав, із сім’єю. Все як у людей.

Сусіди викликали поліцію. Я не встиг збагнути, що накоїв — а шибки на кухні уже переливаються синьо-червоним.

— Відчиняйте двері, поліція!

У скронях стукало, дихати важко стало. Я наче забув, як це робиться.

Сусіди почули скандал, виходить. Нічого ти не приховаєш від людей, навіть якщо живеш в окремій хаті.

Стосовно вчиненого я справді жалкую, не виправдовуюсь. Із себе я вийшов. Зціпив руками шию рідної людини, а відпустити вже не зміг. Сварка закінчилась погано. А я після недовгого судового процесу опинився у «сто п’ятдесят двійці».

Чи знали ви, що холод теж має запах? Я це збагнув, як тільки переді мною відчинилися ворота колонії. Навіть напівзігнутий я бачив, наскільки великою була та брама.

Холодно завжди було в колонії, от що.

…Ця тварюка простоїть там до самого ранку, а потім піде. Складеться у кілька разів, заповзе до «Копійки». Можливо, поверне собі людську подобу на деякий час. Волога пробиває мені ноги холодом навіть через взуття. І тоді, і тепер. Я наче знову в колонії. Кожна кістка в тілі болить.

Собаки гавкають над вухом, нас грубо штовхають уперед. Руки за спину, голови донизу, прямо у неприбране листя. У повітрі там, як і в моїй пам’яті, назавжди повис важкий дух хлорки, казенної форми та безнадії. Що восени, що влітку.

У СІЗО я сидів спокійно, все найгірше почалося далі. Колонія була повністю «червоною», тобто це означає, що режим встановлювала адміністрація. І робила вона це жорстко.

Ретельні перевірки одразу після прибуття. Ліхтар в очі. Дубинка по спині. Нас жорстоко побили ще на прийомі. Люди у формі лупили нас просто під цегляною стіною. Я прикривав обличчя руками, спершу намагався докричатися до них, а потім просто вив.

— Ну що, ласкаво просимо у «сто п’ятдесят двійку»! Чай? Каву? Дівок, може?
Один із «вертухаїв» невпинно гигикав, проходжуючись поміж нас. Якийсь худорлявий дід лежав біля мене та кашляв кров’ю.

— Слухайте та запам’ятовуйте, постояльці недороблені! — картавив він високим неприємним голосом. — Один раз кажу, потім хто не зрозумів — забиваємо. У нас тут нема жодних «чорних», «блатних», «мужиків» чи «опущених». Єдина «масть» для всіх — «засуджений»! Є розпорядок, згідно з яким ми живемо. Ясно я висловлюю позицію установи? А?!

Інші ув’язнені застогнали, і в цьому гомоні можна було вгадати забите чоботами слово «Так».

— Жодного опору. Пальці не гнемо, не сперечаємось! А за кожне запитання «не в тему» — буде кара.

Глухий морок та ґрати. Павуки все заплітають собі гнізда в закутку, висять просто над обличчями. Нікуди не подінешся від цих членистоногих. А ще їх не можна вбивати — це я пам’ятав із СІЗО.

Родина відвернулася від мене. Адвоката надала держава, на суд ніхто з близьких не прийшов. Жодних передачок чи листів я не отримував. Дуже скоро збагнув, що нікому не потрібен на волі.

Я вчинив непоправне. Таке не прощається.

Перші місяці нас тасували, як колоду з картами. Я постійно змінював «хату», не спав ночами через перевірки та постійний стрес. Нові умови життя стали для мене, м’яко кажучи, шоком. Ніколи не міг подумати, що опинюся у в’язниці.

Обличчя незнайомців, сіро-коричнева каша в металевій мисці, від якої нудить. Тверда дошка під спиною, як у труні.

Постійно.

І павуки всюди.

Товста жінка з червоним носом представилась медпрацівником. Уже за північ було, коли мені заламали руки та привели до тісного кабінету з радянськими меблями.

— Ігоре Дмитровичу, я задам декілька питань особистого характеру. Переді мною ваша справа, потрібно уточнити дещо стосовно хронічних захворювань та стану здоров’я загалом.

Від постійного недоїдання та незручного лежання я застогнав. Ще не звик на той час.