Глава 2

Ніч минула жахливо. Віка так і не лягла спати: сиділа на підлозі біля дивана, обхопивши руками коліна, і дивилася в одну точку, прокручуючи в голові минувший день.

Вона відчувала себе так, наче душу випалили дотла. Все, що будувалося роками, розсипалося за один день: кар'єра, шлюб, дружба. А всередині утворилася справжня порожнеча, яка тиснула на груди так, що бракувало повітря. Вона почувалася абсолютно самотньою у цьому величезному, байдужому місті. А все життя перетворилося на невдалий жарт.

Здригаючись від холоду, Віка потягнулася до телефону, який лежав на килимі. Пальці самі набрали номер, який вона знала з дитинства. Останній острівець, де, як їй здавалося у глухому розпачі, її мали б просто послухати.

Після п'ятого гудка в слухавці пролунав роздратований, але схвильований голос:

- Алло. Вікторія? Щось сталося?

- Захотіла почути тебе, - відповіла Віка, ледь видавлюючи кожне слово.

- Почути мене?! Ти бачила, котра година? Сім ранку! У мене тиск вже підскочив.

- Мам... – Віка спробувала промовити слово, але воно застрягло в горлі, перетворившись на тихий хрип. – Мам, Толя пішов. І мене звільнили...

У слухавці зависла коротка пауза. Віка на секунду затамувала подих, сподіваючись почути хоча б одне тепле слово.

- Ну а чого ти чекала? – нарешті випалила мати, і в її голосі не було ані краплі здивування чи жалю, лише звичне зверхнє невдоволення. – Я тобі ще коли казала, що цей Анатолій – пусте місце! Безперспективний, слизький тип. Але ти ж мене не слухала! Ти ж у нас завжди найрозумніша! І все сама вирішуєш. Ну що, вирішила?

- Мам, він мені зраджував зі Свєткою... – схлипнула Віка, а сльози знову обпекли щоки. – Він зібрав речі і пішов… напевне до неї. Мені так погано, мам...

- А ти думала, чоловіки поруч із кислими фізіономіями все життя сидіти будуть? – клацнула язиком мати. – Я ж бачила, на кого ти перетворилася! Ходиш як бліда міль, вічно без макіяжу, в якихось балахонах. Жінка має тримати чоловіка в тонусі, бути господинею, посміхатися! А ти тільки й знала, що на своїй роботі стирчати. І що в результаті? З роботи вигнали, чоловік втік. Геніально, Вікторіє.

- А що б я їла, якби не ця робота?! – вигукнула Віка, відчуваючи, як до болю додається знайоме з дитинства відчуття провини. – Я намагалася як краще!

- Працювала вона... – злісно хмикнула мати. – Треба було думати раніше! У твій час нормальні жінки вже онуків до школи проводжають і мають міцну сім'ю. А ти що нажила до своїх сорока шести? Ні дітей, ні чоловіка, ні нормальної посади. Я в твої роки вже одна тебе тягнула і не нила!

А ось ця згадка була як удар. Обличчя батька, який зібрав валізи і пішов до коханки, коли Віка ще була дитиною, досі стояло в її пам'яті. З того дня мати немов збожеволіла і зациклилась на власних образах: вона закрилася від світу, перетворивши їхній дім на зону суворого режиму, де від дітей вимагали тільки досконалості, слухняності та ідеальних оцінок, а за найменшу провину карали холодним мовчанням. Мати так і не пробачила чоловікові зраду, але замість того, щоб жити далі, вона просто озлобилася на весь світ і роками отруювала цим негативом власних дітей.

- Мамо, при чому тут це? Мені зараз дуже важко, я просто хотіла...

- Що ти хотіла?! – перебила мати, підвищуючи голос. – Щоб я тебе по голівці погладила і сказала, яка ти бідненька? Не буде цього! Ти сама творець свого нещастя. Скільки я в тебе сил вклала, скільки ночей не спала, а ти нічого в цьому житті досягти не змогла! Мені перед сусідками соромно сказати, як ти живеш! Тіна вже професор на кафедрі, у Галі он донька вже третю дитину народила і бізнес має, а ти... Сором, та й годі.

- Зрозуміло, - тихо, майже беззвучно відповіла Віка, починаючи думати, що вона і справді права.

- Що тобі зрозуміло? Не розводь мені тут соплі! Збирай їх в кулак, шукай нову роботу і не смій мені дзвонити в такому стані, у мене тиск 160! Зроби хоч щось важливе і правильне у своєму житті!

У слухавці пролунали короткі, гучні гудки.

Віка повільно опустила руку з телефоном, почуваючись одинокою. Без любові, без підтримки, без майбутнього. Вона заплющила очі, і з її грудей вирвався важкий стогін…

Тиша в порожній квартирі була настільки густою, що аж дзвеніла у вухах. Настінний годинник у коридорі відраховував секунди, і кожен його стук віддавався у скронях. Вікторія стояла посеред вітальні, дивлячись на власні руки, і відчувала, як захлинається почуттями.

Ось і все. Підсумок стількох років життя був підведений із математичною точністю і точною жорстокістю. Роботи немає. Сім'ї немає. Друзів немає. Краси немає. Здоров'я підірване, а попереду – лише безкінечна, сіра, нікому не потрібна самотність.

Вона підійшла до великої дзеркальної шафи й довго вглядалася у власне відображення. З темного скла на неї дивилася зломлена жінка зі згаслими очима. Коли саме це сталося? Коли вона перетворилася на цю тінь самої себе? У який саме момент її життя звернуло не туди, повернувши на дорогу, що привела у це глухе становище?

У пошуках відповіді Віка дістала з нижньої полиці шафи важку пильну коробку. У ній лежали старі сімейні фотоальбоми, до яких вона не торкалася роками.

Вона сіла просто на підлогу, підібравши під себе змерзлі ноги, і відкрила першу тверду обкладинку.

Із жовтуватих глянцевих знімків на неї подивилося зовсім інше життя. Ось вона – маленька дівчинка з кумедними бантами і смішною дитячою посмішкою, тримає за руку молодшу сестричку. На фото вони обіймаються, щиро сміються і здаються найближчими людьми у світі. А ось мама – ще молода, гарна, з м'яким поглядом, без цієї теперішньої отруйної злості на весь світ. А поруч – батько посміхається. Він тримає Віку на плечах, вони на морі, навколо сонце, і батьки дивляться один на одного з такою ніжністю, яка зараз здавалася казкою.

У тому минулому все було просякнуте теплом, надією і вірою в те, що попереду чекає велике, дивовижне майбутнє.