Глава 1

Те, що Вікторію скоро звільнять, жінка зрозуміла, в момент, коли побачила маленький кривий член свого одруженого шефа в роті двадцятирічної секретарки, що ледь не подавилась з переляку.

- Та щоб тебе, - різко відсторонившись, вилаявся огрядний чоловік, нервово намагаючись повернути предмет свого сорому назад у штанці. – А стукати в двері вас не вчили?!

- Пробачте, мені дуже шкода, - пискнула Віка і шмигнула назад у коридор, чомусь червоніючи від сорому, хоча соромитись би тут саме цьому бугаю-начальнику.

Вона притиснула до грудей папери, що несла шефу на підпис та сперлася об стіну, прикривши очі. І тихо застогнала, розуміючи, що нічого хорошого їй ця сцена не обіцяла, особливо враховуючи, що директора вдома чекала вірна і ревнива дружина.

Чверть хвилини потому з кабінету Бородатого Олега Петровича вилетіла розлючена секретарка Мариночка, невдоволено підтиснувши губи і кинувши на Вікторію повний ненависті погляд заплаканих очей.

Певно вхопила за незачинені двері – здогадалась Вікторія і почула сердитий крик директора:

- Вікторіє, зайди негайно!

 Віка глибоко видихнула, намагаючись опанувати тремтіння в руках, стиснула зуби і проштовхнула власне тіло крізь важкі двері кабінету.

Олег Петрович вже встиг застебнутися, але його лисина горіла червоним, а на лобі виступили дрібні краплі поту. Він сидів за масивним столом з темного дерева, намагаючись повернути собі вигляд поважного керівника, хоча подих у нього все ще був рваним.

- На стіл поклади, - буркнув він, навіть не дивлячись на підлеглу, і вказав коротким товстим пальцем на край папки.

Вона мовчки підійшла, акуратно вирівняла аркуші й поклала їх прямо перед ним. Ручка в його руках гарячково літала по бухгалтерських звітах. Він швидко, не читаючи, поставив неохайний розпис і різко закрив папку.

- Забери.

- Дякую, Олег Петрович, - тихо пискнула Віка і вже повернулася, щоб піти, сподіваючись, що цей сором просто забудеться.

- Зачекай, - пролунав сухий, сиплий голос за спиною.

Вікторія завмерла, а серце боляче гепнуло об ребра.

- Ситуація, як ти розумієш, неоднозначна, - кинув Олег Петрович та відкинувся на спинку шкіряного крісла, яке під ним гучно скрипнуло. Він зчепив пальці в замок на животі й нарешті підвів на неї важкий, неприємний погляд. – Ти ж доросла жінка, Вікторіє. Маєш розуміти, що компанія зараз переживає не найкращі часи. Реорганізація, скорочення штату… Ми вже давно думали про те, що твоя посада трохи застаріла.

Віка відчула, як у роті пересохло. П’ятнадцять років. Вона віддала цьому відділу п’ятнадцять років життя. Сиділа над звітами до пізньої ночі, закривала чужі хвости та очі на дрібні самодурства керівництва, терпіла мізерну зарплату лише заради стабільності. І ось так просто, через те, що опинилася не в той час і не перед тими дверима, її роблять зайвою?

- Олег Петрович, я нікому нічого не збиралася говорити… - спробувала виправдатися вона, хоча сама гидувала цими словами. Чому вона взагалі мусила виправдовуватися?

- До чого тут це, - перебив він із кривим виразом обличчя, у якому читалося роздратування. – При чому тут якісь плітки? Я про оптимізацію процесу. Заяву за власним бажанням напишеш сьогодні, я вже повідомив відділ кадрів. Відпрацьовувати два тижні не треба, я оформлю тобі відпустку. На цьому все. Всього доброго.

Чоловік одразу вткнувся в монітор, демонструючи, що розмову закінчено. А Вікторія вийшла з кабінету, наче в тумані. Ноги були ватними. Вона пройшла повз порожній стіл Мариночки, яка, схоже, побігла поправляти макіяж у туалет, і повільно повернула сірим коридором до свого робочого місця.

Тьмяне світло старих ламп падало на її робочий стіл у кутку, на старий комп’ютер, роздруківки, зів’ялий вазон, який вона постійно забувала поливати. Вікторія сіла на стілець і вперше за весь день подивилася на своє відображення у вимкненому моніторі.

З чорного скла на неї дивилася втомлена, виснажена жінка. Глибокі зморшки біля губ, синяки під очима, які давно вже не маскував жоден крем, тьмяне волосся зі слідами сивини, зібране у швидкий, недбалий пучок. Вона згадала свої сорок шість років і раптом чітко усвідомила: вона ненавиділа цю роботу. Ненавиділа ці папери, цей офіс із душним повітрям, цього шефа, цю нудну, безкінечну рутину. І навіть боротися вже не хотілося, особливо тому, що розуміла – привід для її звільнення знайдуть дуже швидко. Бажання ж є.

Тож не збираючись гаяти час, Вікторія повільно відкрила шухляду, дістала чистий аркуш паперу і взяла ручку. Рука трохи тремтіла, коли вона виводила перші літери: "Директору ТОВ..."

Пакети з речами з офісу стояли біля порога – Віка навіть не спромоглася затягнути їх до кімнати. Вона просто повернула ключ у шпарині, мріючи про одне: впасти на диван, накритися ковдрою з головою і хоч годину побути в тиші. Голова тріщала, а перед очима все ще стояв той вираз обличчя Олега Петровича.

Але від роздумів її відволікли - у передпокої пахло знайомими солодкими парфумами з виразною нотою ванілі. Тож Віка насупилася, роззуваючись і добре пам’ятаючи, що такими ж парфумами користувалась Світлана.

Тим часом зі спальні долинув сміх – тихий, грудний, який вона впізнала б із тисячі. А потім – голос її чоловіка, Толі:

- Та почекай ти, вона раніше шостої все-одно не прийде. У неї ж там черговий дуже важливий звіт, - хрипло кинули між сміхом.

Певно саме в цей момент Вікторія завмерла, вже здогадуючись, що побачить, але все ще не вірячи в реальність. Нога в напівзнятому черевику застрягла, а серце пропустило удар і Віка повільно, майже безшумно покрокувала коридором, наче чужа у власному домі.

Двері в спальню були прочинені.

На їхньому ліжку, на тій самій ковдрі, яку Віка купувала на річницю їхнього весілля, сиділа Світлана – її найкраща подруга ще зі школи. В одній лише мереживній білизні. А поруч стояв Толя, перекинувши рушник через плече, і легенько цілував її в оголене плече.