Глава 11 Давид

- І правда. Я виправлю цю помилку. Наступного разу тобі буде, що згадати! - Майже погрозливо звучить мій голос.

  Жизель робить такий вираз обличчя, ніби я їй пообіцяв щось нереальне. Мені здалося ще б трохи - і розсміялася мені прямо в лице. А я то вже уявив, що її пульс прискорився від романтичних почуттів до мене. А вона просто наді мною насміхається.

     Вчора і правда вийшло дещо ніяково. Я не планував так довго бути із Кирилом, але відмовити куму - реально складна справа.  От він мене і протримав до двох годин ночі. Не можу сказати, що я багато випив, та і душ мене досить добре протверезив, однак я все ж таки спромігся перечепитися через власне взуття в темряві, поки прямував до ліжка. Було гучно. Але Жизель всеодно не прокинулася. Чомусь мені здається, що я підсвідомо сподівався, що вона чекає на мене. Ну, і не стримався. Дав слабину: міцно обійняв і притис до себе. Ми так і спали всю ніч, обіймаючись, ніби привʼязані один до одного. І як би мені не хотілося зранку покидати її, я все ж таки обіцяв куму зустрітися перед його відʼїздом.

   Розуміння того, що Жизель не памʼятає, як всю ніч спала на моєму плечі і закидала на мене ногу, було неприємним. Ще і ці натяки. Ніби я в ліжку ні на що не здатний, бо вона навіть присутність мою вночі не помітила. А вона ж і не пила вчора. Це я трохи загрався і в коханні зізнавався. Тепер каюсь. Але більше від того, що вона цього не запамʼятала. Образливо.

   Як я і обіцяв, розмитнення і облік машини нам зробити допомогли, та і на кордоні затрималися лише на годину. Тому о шостій вечора ми вже були абсолютно вільні.

- Ми вже майже в центрі міста.  - Констатує Жизель, коли ми проїжджаємо вуличками старого Львова.

- Сьогодні лише пʼятниця. Попереду ще цілі вихідні. Якщо ми вже в одному з найкращих міст України - чому б не провести тут пару днів, якщо ми маємо на це час?

- Ти хочеш залишитися у Львові? Чому?

- Весна. Сонце. І тут є твоя улюблена Ратуша. Погуляємо. Походимо містом. Будемо пити львівську каву у кавʼярнях, коштувати наливочку у Криївці, посидимо у машині на даху Дому легенд, а потім сходимо в гості до «Масонів», де дід Петро ще і картоплю чистити змусить. Поторгуємося «Під золотою розою», почервоніємо у «Мазох-кафе», а коли вже дуууже зголодніємо - підемо у реберню «Під Арсеналом», на десерт зʼїмо найсмачніший штрудель у Віденьській кавʼярні. Додому купимо солодощів у «Львівській майстерні шоколаду». Потім проїдемося екскурсійним потягом по визначним місцям. А завтра ввечері будемо пити шампанське на терасі ресторану «Вежа» і насолоджуватися нічним Львовом…

- У нас комендантська година. Довго насолоджуватися не вийде…

- То ми продовжимо вдома… Прошу! - Я допомагаю Жизель  вийти із машини.

- І куди це ти мене привіз? - По виразу її обличчя бачу, що вона у захваті. Це і справді дивовижне місце.

- Цей маєток із закритим двориком належить моєму гарному другу, який проживає у Сіднеї. Він завжди любʼязно запрошує зупинитися у нього, коли я приїжджаю до Львова. І я з радістю приймаю його пропозицію. Платою є світлини з місця перебування. Він каже, що таким чином відчуває звʼязок з рідними стінами.

- Тут неймовірно гарно. В цьому домі хтось живе?

- На постійній основі - ні. Є люди, які доглядають за ним. Іноді зупиняються такі ж подорожуючі, як і ми. Власник раніше приїздив по два рази в рік, але під час війни -  дім не відвідував. Тому дуже наполягав, щоб ми зупинилися саме у нього. Просить наше фото на фоні його дому. Можна? - Я підходжу до Жизель і простягаю руку до її талії, запитуючи дозволу обійняти, щоб зробити селфі. Перший кадр абсолютно стандартний - я ззаду, вона - попереду.

- А тепер потрібен поцілунок, оскільки ти моя наречена, і я тебе представляю другу. Розвертаю Жизель до себе. Телефон ставлю на відкладену зйомку, прихиляючи до стіни. - Дозволиш? - Жизель кивком голови погоджується, щоб я взяв долонями її обличчя. Коли наші вуста зустрічаються, її очі закриваються, а руки - обіймають мене. Камера вже давно закінчила робити знімки, а ми все цілувалися, не взмозі відірватися один від одного.

- Думаю, твій друг щиро повірить у реальність наших почуттів після таких фото. Може навіть колишній покаже, щоб та теж тебе згадала. А що? Не тільки ж їй заміж виходити? - Говорить наречена, ніби відро холодної води на мене виливаючи.

- При чому тут Яна взагалі? - Не можу зрозуміти до чого хилить Жизель, бо ще в полоні нашого ніжного поцілунку.  В цю секунду розумію, що чари розвіялися і ми повернулися у «фальшиву» реальність.

- Ну, а для чого тоді ці всі прикидання зараз? Поруч нікого немає: ні знайомого, ні навіть - незнайомого. Тому не варто грати закоханого. Публіка не оцінить. - Якось ніби аж зло говорить моя супутниця.

- Ти здається не дуже добре розумієш  нашу угоду. - Наступаю я на Жизель, тим самим притискаючи її до стіни, з двох боків беручи в полон рук. - За такі слова ти вже парі програла. Але я зроблю вигляд, що ти блондинка, і не усвідомила до кінця правила. Кохання - стан цілодобовий, цілотижневий, ціломісячний, цілорічний. Воно не зупиняється, не стає на паузу. Або запамʼятай вже це, або ласкаво просимо до мене в служниці на найближчі пів року. Зрозуміло?

- Зрозуміло, коханий! - Відповідає Жизель і з натиском мене цілує. Цілує довго і наполегливо. Так, що стає важко дихати. І все складніше зупинитися.

- Ти мені бажання винна… - Намагаюся вимовити я, щоб зберегти хоч краплю самоконтролю. - За те, що я вгадав, яка в тебе машина, памʼятаєш? Прийшов час виконувати. Обирай ресторан.