Глава 10 Жизель

- Давиде! - Я забираю свою руку і пересідаю  на протилежне місце у купе. - Знаєш… - Опускаю очі і довго так мовчу. Я навіть не знаю, що хочу йому сказати. Усвідомлення того, що ми разом їдемо потягом знову у Польщу, що наступні пару діб він постійно буде поруч, думка про те, що Давид і справді бажає мені допомогти. Все це зовсім не відповідає тому, що я планувала. Впродовж подорожі до вокзалу я чітко вирішила, що розірву і нашу угоду, і наші стосунки. А виявилося - він мене перехитрив. З якою метою - мені невідомо. Але вдавати наступні пів року його наречену - таке собі задоволення. Виходить, треба змінювати тактику. - Коханий, не міг би ти залишити купе на певний час, треба підготуватися до сну? - Ну, що ж, Давиде, буде тобі ідеальна щаслива наречена!

- Звичайно, я вийду. Буду чекати дозволу повернутися. А ти одягни, будь ласка, подарунок. Його виявилося досить складно знайти. - Говорить Давид, показуючи на пакунок, що стояв на столі.

 Всередині я знайшла дві каблучки на фалангу пальця: одна одинарна, одна подвійна. Такої форми, як і моя з жовтого золота. Вони красиві. Ідеально мені підходять. Разом із діамантом взагалі гармонічно виглядають.

 Я переодяглася і покликала Давида.

- Можеш заходити. Я тільки зараз застелю нам постіль.

- Ти хочеш чай? - Несподівано запитує «наречений». Поїзд вже почав рухатися. - Знаєш, моє найулюбленіше заняття - це пити чай у вечірньо-нічну годину із залізничних стекляних чашок… - Якось замріяно продовжує Давид. А я посміхаюся, щиро і неприховано.

- Знаєш, це і моє найулюбленіше у подорожах поїздом.

- А я ще і смаколиків до чаю прихопив.

- Тоді я буду цілих дві чашки. - Продовжую посміхатися. І відчуваю, що це дуже тепла приємна миттєвість.

  Ми пили чай і розмовляли. Напевне, вперше в житті ми розмовляли про все. І це все зовсім не стосувалося наших стосунків.

- То по яку машину ми з тобою їдемо? - Запитує мене Давид.

- Не по таку гарну, як твої, але тобі може сподобатися.

- Справді? Ну, тоді давай так, якщо вгадаю марку за три спроби - виконаєш моє невеличке побажання!

- За три спроби ти хочеш вгадати, яка в мене машина? Це майже неможливо.

- Я буду ставити деякі питання і потім виберу марку, проаналізувавши їх.

- Цікаво. З якого часу ти став таким розумним? З  університету тебе, здається, відрахували. Двічі!

- Це не смішно. Я просто був дуже лінивим, коли був молодим. Ну, то що?

- Добре. Запитуй.

- Це машина типово північноамериканська?

- Так.

- Вона дорожча середньостатистичних машин?

- Так.

- Це спортивний автомобіль?

- Так.

- Навіть, Muscle car?

- Так.  - Вже майже кричу я від подиву.

- Я готовий дати відповідь. Ford Mustang, Dodge Challenger, Chevrolet Camaro. Але… Думаю, що ти б обрала останню. Вгадав?

- Де ти махлював? Тобі Віра сказала? Але і вона теж не знала.. Давиде, зізнавайся! - Неболяче бʼю його по плечу, тим самим наближаючись. Втрачаю рівновагу і майже лягаю на свого шефа.

- Ти винна мені бажання, Жизель! - Промовляє Давид на відстані одного сантиметра від моїх губ. Відчуваю його дихання. Чітко розумію небезпечність такої близькості.

- Напевне, нам варто вже лягати… -  Відповідаю, піднімаючись.

- Добре, але бажання - памʼятаєш?

- Памʼятаю і виконаю! Лише якщо воно пристойне буде!

- Доброї ночі, Жизель!

- Гарних снів, Давиде! - Мої очі були, закриті, піжама мала запах його парфюму, а з вуст не сходила посмішка…

***

 Наступний день був дуже насичений. Зранку ми простояли чотири години на кордоні, потім займалися документами на машину. Тільки пройшовши весь процес, я усвідомила, що без допомоги Давида - наша поїздка тривала б значно довше. Завдяки йому - вже до вечора ми впоралися з усіма справами і машину вдалося забрати. Залишилося перетнути кордон і розмитнити.

- До Львова трішки більше години. Тут є гарненький готель. Можемо повечеряти і відпочити. А зранку вже заїхати в Україну.

- Думаю, це вдала ідея. Я і справді  стомилася. - Відповідаю я Давиду, який дууууже гармонічно виглядає за кермом моєї Ерін. Ми так вже три години провели в дорозі. І картина ідеального чоловіка за кермом ідеальної машини мене реально так напружує. Тому можливість не бачити цього - тільки потішила.

  Готель виявився досить милим і затишним. І тільки-но я вже уявила себе усамітненою, на нашу пару чекав несподіваний сюрприз. Коли я зібралася відповідати працівнику рецепції, що нам потрібні два номери, як  за нашими з Давидом спинами пролунав дивний вигук: 

- Куме! Давиде! Справді ти?

- Кирило!? Привіт! - Бачу реальне здивування на обличчі шефа.  - Оце зовсім не очікував тебе тут зустріти. Що ти тут робиш?

- Як що? Каміллу чекаю! Вона говорила, що бачила тебе в Києві. Просила забрати її з кордону, але щось там її затримало. То буде не раніше завтра. От зупинився у цьому місці. А це?… - Допитливо дивиться Кирило на мене, натякаючи, що варто б і відрекомендувати супутницю своєму куму.