Глава 20 Жизель

   Сльози текли по моєму обличчю: несподівано і безпричинно. Я боялася такого стану. Це раніше я могла плакати, зараз - подорослішала. Подібна слабкість була повністю контрольована. Я собі її більше не дозволяла. Але… день сьогоднішній став виключенням. Що є причиною таких емоцій?  Стрес, що накопичився, чи події в ліфті відкрили якість потаємні шлюзи жалощів до себе, чи присутність колишнього коханця поруч виводить зі стану життєвої рівноваги? Я не знала причину, але плакала смачно на полу своєї кімнати, міцно притискаючи Пона колінами до грудей і закриваючи голову руками. Здається, в мене істерика. Років десять такого не було! Останній раз - коли дізналася, що колишній одружився на іншій після двох місяців від нашого розриву. Тоді це теж призвело до стану  істерії. Але в той час я була молода і закохана. А зараз я доросла жінка, яка повинна контролювати свої емоції. Чи…. О, Господи! Знову? Знову закохана?

   Сльози не зупиняються. Давид гучно стукає у двері. Не хочу, не хочу, щоб він мене такою бачив! Але ключ повертаю.

 Стурбованість на його обличчі. Занепокоєння. Допитується, що зі мною. Якби ж я тільки могла сказати. Точно, як у роки юності! Нерозділене кохання! Відштовхую  свого колишнього, намагаюся вирватися, але пристрасть…. на жаль пристрасть сильна емоція, неконтрольована і дуже небезпечна. Я зараз у тому стані, який розкрив усю мою слабкість, і Давид вміло цим скористався. Ми знову цілуємося. Знову я грішу з одруженим чоловіком, а десь далеко його дружина вірить своїй коханій половинці, батьку своїх дітей, чекає на нього, любить його…

   Ляпас був неочікуваним навіть для мене. Це моє тіло  відреагувало на незаконні свої ж дії. Таким чином ми були вдвох покарані. Хоч фізичного болю завдано тільки Давиду, емоційно я постраждала не менше. Мені і справді було дуже важко вигнати його, бо десь підсвідомо хотілося відкинути всі заборони подалі і піддатися неймовірному пориву любові до бажаного чоловіка. Тому я нагримала на Давида і виставила його за двері. Стандартна жіноча логіка! 

***

   Поганий і кількістно нетривалий сон став звичним в останні ночі мого життя. Для закоханості - нічого особливого, звичайне перевищення норми дофаміну і адреналіну. Але сприймати його серйозно я категорично відмовлялася. Мені вже не двадцять, а отже контроль над життям і подіями в ньому - виключно в моїх руках. Напевне виснаження далося взнаки, бо прокинулася я близько обіду від віддаленого дзвінка у двері чи щось на зразок того, а може то був просто поганий кошмар. Сповзаю з  ліжка, йду до ванної кімнати.

  Якось раніше я не звертала увагу, що від моїх дверей відкривається прекрасний вид на двері вхідні. Але сьогоднішня картинка, змусить назавжди це запамʼятати.   Ось і настав момент довгоочікуваної появи Владлени у цьому домі. Вона щебече Давиду, як скучила, і те, що я бачу далі просто кипʼятить мою кров, у скронях щось шалено стукає, я вже нічого не чую. Тільки бачу, як чоловік, який ще вчора ввечері цілував мене, пристрасно цілується зі своєю коханкою.

  Декілька хвилин я просто приходжу до тями, спускаючись по стіні. Бачу як Давид обіймає Владу за талію і виводить із дому. Не хоче, щоб я бачила.  Чи - щоб мене побачили. Розумно. Не дивуюся, але маю бажання хоч трішки йому теж зробити боляче. Не сподіваюсь, що можу якось викликати ревнощі у шефа. Проте його неприязнь до Захара очевидна, тому у моєму мозку зароджується невеличка надія на помсту.

- Привіт, Алексе! Як там на роботі? - Дзвоню помічнику Давида.

- У нас все добре! Збирався теж тебе набрати! Як почуваєшся сьогодні? - Запитує Алекс у відповідь.

- Я краще, дякую. Але в мене є одне прохання! Ти не міг би в обідню перерву прийти сюди? Прошу тебе принести той букет, що стоїть у моєму кабінеті.

- Я то можу, але як Давид на таке відреагує?

- А він і не побачить… - Трішки обманюю. - Його вдома немає, а квіти я поставлю у своїй кімнаті. Тому проблем не буде.

- Добре, я скоро прийду…

  Чекати Алекса я вирішила на кухні. Робила це не боячись зустрічі із колишнім. Сумніваюся, що він так швидко піде від своєї коханки. Тому поява букету, а за ним і шефа з помічником мене реально добре так збентежила. Не хотілося навіть дивитися на Давида. Тому я усім своїм виглядом намагалася показати свою байдужість до нього, і неймовірну радість від подарунку іншого чоловіка.

   Грати вдавалося поганенько, емоції заважали. Його наказ щодо поїздки до лікаря, який був прямо таки нахабним втручанням у моє особисте життя, дуже мене дратував. Ой, як же багато хотілося сказати. І про його Владлену, якою він мав опікуватися. І про «не його діло, що я планую робити ввечері». І про те, який він бабій і зрадник: при живій дружині має дві коханки (хоч одна і колишня) і безсоромно їх цілує майже одночасно.

   Бажань було багато, але… А звідки це ми знаємо, з ким я зустрічатися збиралася? Підслуховуєте, Давиде Сергійовичу? А не отримаєте ви те, що бажаєте. Шантаж? Захару ти про «наше спільне проживання» розкажеш? Ну, добре. Погоджуюся поїхати до лікаря. Але… не буде так, як ти хочеш, не бу-де, Давиде!

***

  Я в інтерсіті Київ-Чернігів. Після повернення із-за кордону ще жодного разу не відвідала батьків. Вони були у санаторії і тільки пару днів назад, як повернулися. Тому ідея поїхати до них на вихідні здалася мені дуже правильною. За цей час і подумаю, і аналізи здам, і до лікаря сходжу: батьки живуть поруч із обласною лікарнею. Знайшовши таке рішення, тихенько виходжу із квартири, добре, що Давида знизу не було.