Глава 19 Давид

   Як люди вміють приховувати, ким вони є насправді? Ще пʼять години назад ця дівчина тримала мене за руку, була беззахисною, ніжною. Дозволяла допомагати їй, піклуватися про неї. І ось знову повернулася холоднокровна негідниця, котра збирається завтра на побачення з іншим. Ця гойдалка починає набридати.

   Прокинувшись і не знайшовши Жизель поруч, я почав було спускатися вниз. Але її телефонна розмова мене зупинила:

-…застрягла в ліфті, світло зникло, мені стало зле. В мене останнім часом загострилася клаустрофобія. Добре, що зі мною спускався якийсь чоловік, я не дуже добре памʼятаю, але він мені допоміг, нас звільнили і я опинилася в машині швидкої. Потім подруга мене забрала до себе. Я зараз у неї. Мені виписали лікарняний до кінця тижня, сказали, що виснаження. Я поки у неї побуду… 

    Не можу дати, вона не дуже любить незнайомців у своєму домі. Я завтра вдень відпочину - і ми обовʼязково сходимо кудись разом. Може в театр?» - подібне чути неприємно, тому гучно стукаю дверима. Чую як «хвора» прощається з… Захаром. Ну, звісно. З ким же ще?

   Наша розмова чисто офіційна, все як зранку, ніби і не було спорідненості в ліфті, Алекса, який нас врятував, лікаря і швидкої, перегляду фільму разом, тримаючись за руки. Знову дистанція, діловий тон, стриманість. Діалог досить короткий. І Жизель втікає. Я нічого не розумію. Сам починаю злитися, на себе в першу чергу. Що я вже вигадав? Що вона до мене щось відчуває, що ми могли б спробувати побудувати стосунки? Наївний. Вона при першій же нагоді побіжить до свого коханця.

   Проте зараз я не налаштований їй все спускати на гальмах. Нехай знає, що в моїй фірмі і в моєму домі я не дозволю поводити себе, як жінка легкої поведінки. Поки ми маємо домовленість - ніяких інших чоловіків. Я поспіхом піднімаюся до її кімнати. На стук вона не відповідає, двері закриті на ключ. Тому я починаю погрожувати:

- Жизель, якщо ти зараз не відчинеш двері, я подумаю, що ти там знепритомніла і відкрию їх своїм ключем.

- Давиде, ідіть спати. Зі мною все гаразд. 

- Відкрий двері, я наполягаю, і нікуди звідси не піду. Ти чуєш? - Активно стукаю, хочу, щоб зрозуміла всю серйозність намірів. Чую, як повертається ключ. Намагаюся привідкрити двері,  щось заважає.

  Виявилось не щось, а хтось. Жизель сиділа на підлозі, підтягнувши під себе ноги і обійнявши голову руками. В кімнаті було досить темно, лише вогні нічного міста та місячне сяйво проникали до приміщення.

- Що з тобою? Тобі погано? - Запитую, присідаючи поруч.

- Зі мною все гаразд. Тобі не потрібно бути таким турботливим, тобі це не личить. - Погляд горить вогнем, обличчя мокре. Не можу стриматися, руки самі беруть її обличчя і витирають сльози.

- Ти плачеш! Чому ти плачеш?

- Ти дивний, Давиде. Тебе це не стосується. Іди спати. Вийди вже нарешті з цієї кімнати. - Переходить на крик, піднімається, намагається відштовхнути мою руку.

 Але я не відпускаю, просто не можу. Я як загіпнотизований дивлюся в її заплакане обличчя і воно мене притягує. Я бачу злість в її очах. І мені здається, що ця злість не на мене, а на її власні бажання. І зараз вони спільні. На якусь хвилину ми завмираємо, а потім гаряче і пристрасно цілуємося. Поцілунок тримає довго. Він невгамовний, ненаситний. Ми міцно обіймаємо один одного і не можемо відірватися. Мільйон думок пролітають в моїй голові, але жодної я не згадаю. Зараз є тільки Вона: справжня, пристрасна, моя.

   В якийсь момент все зупиняється. І через секунду мені прилітає гучний ляпас на ліву щоку. Боляче, протвережує. Жизель дивиться гнівно. Не кричить, а шипить крізь зуби:

- То ти для цього мене сюди поселив, щоб спати з кимось не виходячи із дому? Ти збоченець, Давиде! Але запамʼятай: я ніколи не буду твоєю коханкою. Ніколи. Моє проживання тут - вимушена міра, зараз я не маю іншого варіанту, але знай, ти більше не переступиш порогу цієї кімнати! Пішов звідси! Вийшов, Давиде! Геть….

***

   Дивні події минулого дня і вечора ввели мене в стан якоїсь статичної напруги. Спав я погано. Зранку прокинувся злим і роздратованим. Емоційне перенапруження всередині було сильнішим навіть за той стан, в який я потрапив при звістці про розлучення. Найбільше засмучувало те, що я не знав, коли це все закінчиться. Присутність Жизель у житті добре так тримає в тонусі. Навіть страшно стає, що принесе кожен наступний день.

   Робота звісно відволікає, але сьогодні я вирішив все ж таки залишитися вдома. Після вчорашнього ляпаса, я довго думав. Можливо моя сусідка має рацію і я підсвідомо прагну зближення з нею. Оскільки категоричність Жизель стосовно наших відносин вчора чітко прилетіла мені на щоку - більше ніяких зближень не буде. Відстань і мінімум контактів. Проте, я все одно хвилююся про її здоров’я і залишити вдома одну не маю ніякого бажання.

   Поснідавши і поринувши в робочий процес, я втратив відчуття часу. Із стану сконцентрованості мене вивів дзвінок домофону.

- Доброго дня, Давиде Сергійовичу! - Сказав консьєрж, коли я натиснув кнопку відповіді. - Тут вам документи з роботи принесли, дозволити піднятися?

- Доброго дня! Так, дозволити, я чекаю. Дякую! 

   Я і справді чекав, що Алекс принесе мені документи на підпис, тому зовсім не здивувався. А виявилось даремно. Бо через пару хвилин не було меж моєму здивуванню: на порозі моєї квартири стояла Владлена - вся така розфарбована, з заохочуючим поглядом, ґудзики сорочки розстебнуті, оголивши груди, посмішка радості від зустрічі. Я так був шокований, що аж онімів, на якусь хвилину просто втратив здатність рухатися. Тому все, що сталося потім, відбулося без будь-якої моєї активної участі.