Глава 17 Давид

      Ця негідниця бісить мене з самого ранку! Я залишив квартиру майже відразу за нею. Але біля ліфта було порожньо - вже поїхала. Вийшовши з будинку, буквально через хвилину опиняюся на вулиці, на якій розташований наш офіс. І прекрасно бачу, як Жизель направляється до входу. На зустріч їй рухається Захар, ручки цілує. Щось мило щебечуть. Коли я їх наздогнав, перевіряючий конкретно так їй пропонував до себе переїхати. А чи не заважають тобі зуби, чоловіче? Ти чого це до чужих жінок підкочуєш? Ти ж, здається, одружений! І не соромно? З якої це радості Жизель в тебе має гроші брати? Я, до речі, ніякої матеріальної компенсації з неї не вимагав. 
  Якщо в такому режимі буде продовжуватися, до кінця перевірки хтось фізично постраждає. Щось аж дуже емоційно я реагую на цю парочку! Це мені не притаманно. А ще і Алекс підсилив мою злість. Відео він переглядав, де «новоспечений джентельмен-рятувальник» Жизель ручку зранку цілує. Ось тут я вже не стримався. Нагримав і на Алекса, і про Жизель з її коханцем розказав багато цікавого. Ні, точно треба якісь седативні купити.

    Вирішив Алексу дати завдання: нехай пошукає чаї, що заспокійливо діють під час стресу чи може пігулки якісь. Але мій помічник на дзвінок не відповів. Виходжу його шукати, а він, виявляється, з Жизель в коридорі теревенить. В цьому офісі взагалі хоч хтось працює?

     - Алексе, пошукай мені заспокійливий чай чи пігулки, проконсультуйся з фахівцями. Мені потрібне щось, що підтримуватиме під час стресу. - Говорю секретарю, коли заходимо в мій кабінет. - І знайди мені зараз же номер Жизель, зрозуміло?

  - Зрозуміло! - Відповідає Алекс. - Але боюся, що з таким ставленням тобі ніякі пігулки не допоможуть. Злий ти став, босе. Тобі це не личить.

 - Я попросив номер мені дістати, а не сеанс психотерапії влаштовувати. - Шиплю на Алекса крізь зуби. Помічник бачить мій  стан. Здається, оцінивши ситуацію, вирішив не нариватися. А через хвилину отримую від нього повідомлення з номером моєї нової співмешканки.

  За десять хвилин до обідньої перерви, я дзвоню своїй «сусідці».

   - Слухаю! - Чую у відповідь після коротких гудків.

  - Жизель Дмитрівна? Це Давид! Я тут подумав: Ви на високих підборах, то може не варто йти аж до нашого дому. Я  можу взяти машину і заїхати за Вами під офіс.

  - Дуже турботливо з Вашого боку, Давиде Сергійовичу! Але ходити на шпильках для мене не проблема. І я не бажаю померти від сорому, якщо хтось дізнається, що я сіла у Ваш автомобіль. Тому чекаю на Вас біля будинку! - Парирує і відключається. Ну, що ти з нею поробиш? Значить, неприємно їй буде, якщо нас разом побачать? Ну, добре. Я Вам, Жизель Дмитрівна, ще це пригадаю.

***

   Зустріч біля рецепції була якась дивна, проте, як і вся подальша поїздка. Жизель майже на мене не звертала увагу, щось дивлячись в телефоні, просто йшла слідом. Поруч знову не сіла, обрала заднє сидіння, та ще й не по діагоналі, а прямо за мною. Всю дорогу навіть голови не підняла, була  сконцентрована на екрані. Коротше, вся поїздка пройшла в повному ігноруванні мене! Жизель знайшла свою іграшкову черепаху (Як дитина мала, без іграшки спати не може! Скільки тобі років, дівчино?) і знайшла зарядний пристрій. Підлога все ще була вологою. Я відкрив вікна на провітрювання, і ми зібралися назад. 
 Буквально за секунду після того, як ліфт почав рухатися, пролунав дивний приглушений звук ніби як вибуху, і здалося, що кабіну аж штовхнуло. В цей момент наші погляди з Жизель зустрілися. В її очах читався страх. Це останнє, що я побачив. Світло згасло і ліфт зупинився.

 Оскільки з самого ранку були повітряні тривоги, подібних наслідків варто було очікувати. Але те, що я застрягну з Жизель в залізній коробці на висоті десятого поверху та ще і без світла - я передбачити аж ніяк не міг. Якби вона не була на таких шпильках - ми могли б спуститися пішки.  Але моя злість і подібні думки були зупинені звуком важкого і глибокого дихання поруч. Здається, моїй співмешканці було погано.  Я швидко дістав телефон і включив ліхтарик. Жизель стояла, обпершись спиною до стінки, бліда, дихання важке, руки на грудях ніби допомагають повітрю потрапляти в легені. Дивлячись на неї відразу зрозуміло, що це не просто переляк - це клаустрофобія*.

   - Жизель! Жизель! Дивись на мене! - Кладу телефон на підлогу. Беру її за руки. Погляд розгублений. Не заперечує. Міцно стискає мої пальці. - Давай, дивись на мене, Маленька моя! Дивись! Все буде добре! Світло включать! Нас відкриють! Але зараз не можна впадати в паніку, розумієш? - Намагаюся її заспокоїти. Натискаю кнопку виклику допомоги. Не працює. Знаходжу номер екстреної служби.

  - Доброго дня! Ми застрягли в ліфті! - Називаю вулицю, будинок і підʼїзд диспетчеру. Він відповідає, що знеструмлено цілий мікрорайон, що виклик прийнято, але коли прийде допомога - невідомо. Бачу, що Жизель стає гірше. Притискаю її голову до своїх грудей, дзвоню помічнику!

  - Алексе, негайно шукай рішення. Ми з Жизель застрягли в ліфті бабусиного будинку. Світла немає. У Жизель страх закритого простору. Думаю, що і лікаря б нам сюди не завадило. Працюй! Але нікому ні слова! Давай, давай! Швидко, Алексе! Спасай!

    У Алекса була одна чудова риса характеру, яку я в ньому обожнював. Цей ще зовсім молодий хлопець в екстремальних умовах за секунду міг акумулювати себе і оточуючих, вирішити будь-яку непередбачувану проблему швидко і по-дорослому.  Тому, я несказанно був радий, що маю такого помічника і друга. В ньому я був впевнений і знав, що допомога вже в дорозі. Зараз існувала інша проблема і мені її потрібно було негайно вирішувати. Жизель була знесилена. У вертикальному положенні її тримали тільки мої обійми. Потрібно було її привести до тями.