Глава 7 Жизель

  З ресторану розвозила всіх я! Оскільки з самого початку війни я цілком відмовилася від алкоголю, могла бути водієм у будь-який час! Але от їздити в  київському трафіку - то інша історія. Досвіду в мене було мало. І скажу чесно - везти їх я боялася! Але їхати в машині із пʼяною Вірою за кермом я боялася ще більше! Навіть не так: мені було страшно настільки, що я готова була керувати автомобілем сама! Добре, що о десятій вечора заторів немає і автомобілів мало! Данило з Вірою комфортно сиділи на задньому сидінні, тому я спокійненько насолоджувалася (з мокрими долоньками і тремтячими колінами!) поїздкою до Данилового дому! Добре, що він живе в Шевченківському районі, хоч через мости не переїжджати і за це дякую!

   Поїздка пройшла досить вдало, як для першого за довгий час мого досвіду по Києву. Вкінці мене чекав сюрприз. Поки ми їхали, ця парочка вирішила, що вони не наспілкувалися вдосталь та й не все ще випили. У Данила вдома (от ще збіг!) стояв для «особливої нагоди» елітний коньяк якоїсь там кількості років витримки. Коротше, всі ми дорослі люди! Я довезла їх до будинку, припаркувала авто Віри і викликала собі таксі. Від запрошення приєднатися відмовилася, пославшись на роботу завтра, а від поїздки на Віриному авто - пославшись на кількість стресу, що вже отримала. Ще двадцять хвилин за кермом - і я знову почну пити.

     Стосовно цього треба трохи пояснити. На початок війни і її перші місяці українці реагували по різному. Всім був потрібен час адаптуватися до нових умов, кожен по своєму сприймав стресовість ситуації. Перші місяці війни я була в Україні і на окупованій території. Не те, щоб я бачила ворога в обличчя, але ті два місяці назавжди залишаться зі мною. В той час було переосмислено багато речей, і зроблена певна кількість висновків, переоцінені страхи і розставлені пріоритети. Виявилося, що страх смерті менший за страх опинитися в руках ворога. Виявилося, що можна ненавидіти люто. А ще - я була впевнена, що ніколи не зможу завдати фізичного болю іншій істоті. Все своє життя я це знала, а тут шокувало розуміння, що я можу вбити. Щоб захистити себе і своїх рідних. І ще багато відкриттів про себе було зроблено, але практичним був один - в стані шоку зовсім не хотілося не пити, не курити. З того моменту я цього і не роблю. Якщо чесно, просто боюся розслабитися, бо знаю, що буду плакати. І точно усвідомлю до кінця, що відбувається. Бо ще тоді у лютому більше двох років назад, як вдихнула і поки - на паузі. Видихну, коли переможемо. 

  То, що стосується алкоголю. Щодо машин - не так песимістично. Все набагато гірше! Керувати машиною для мене страх страшенний. І я б напевне цього і не робила, але пару років назад мені зробили подарунок - Chevrolet Camaro 1SS. То була любов! Любов така сильна, що переборола страх. Я почала їздити, навіть з часом отримувати задоволення. І от моя Ерін зараз десь в дорозі до України. Звичайно ж я її переслала сюди. Не Chevrolet Camaro Z28 1969*, але моя дівчинка Erin 2018 року з v8 двигуном.  Вона в мене чорного кольору і виглядає аж занадто брутально, навіть по чоловічому, але я завжди любила унісекс*.

 Саме основне, вона - єдина, що я забрала зі свого північноамериканського життя. Правда в мене є певна сума на рахунку, але її вистачить виключно на розмитнення машини і оплати пару місяців житла. Далі - не заробляю, немає за що жити. Це реальність не тільки моя. Але можливість відразу піти на роботу була дуже туманною і я навіть не сподівалася так швидко влаштуватися, тому підстрахувалася.  Звичайно, я була дуже щаслива за два дні вирішити всі питання і з житлом, і з працевлаштуванням. Знала б я тоді, у що це все виллється….

 Пʼятниця і вихідні пройшли досить активно. Я оформила всі документи і перевезла речі до нової квартири, купила пару робочих чорних суконь і один костюм, ну і туфлі на підборах. Останні роки мого життя - це кросівки і кеди. Зараз я із задоволенням повертаюся до своїх +10 сантиметрів. Зверху вниз звичайно ні на кого не дивитимуся, але хоч трохи зросту компенсую. Насправді те, що низенькі носять підбори, щоб бути вищими - просто стереотип. Я впевнена, що кожна із нас гордиться бути маленькою: будь-який чоловік - не вище, в транспорті зручно (в літаку ноги не заважають, а в машині, калачиком згорнувшись, і поспати можна), я мовчу вже, що в ліжку з нами набагато комфортніше. А от підбори ми носимо виключно для власного задоволення. Якщо ти йдеш на шпильках* і не почуваєш себе щасливою - зніми: не знущайся ні з себе, ні з взуття. В мене з цим проблем не було, тому я з великою радістю придбала дві пари на підборах.

***

   Перший робочий тиждень був досить спокійним. Чи то місце знайоме, чи Наталя Миколаївна, але я почала швидко входити в курс справ і розуміти, що від мене хочуть протягом  наступного місяця. Проте, за весь цей час все таки сталося пару подій, які виходили за межі робочого процесу.

  Мені виділили кабінет на поверсі бухгалтерії і фінансового відділу. Наталя Миколаївна пояснила, що поки я посиджу одна поруч із кабінетом перевіряючих, щоб бути завжди у них «під рукою». Я готувала паперові документи на перевірку, сама передивлялася на предмет помилок, як в двері постукали.

  - Привіт, вирішила познайомитися з новою колегою. - Сказала мені гостя. - Я - Владлена, помічниця фінансового. А ти тепер Наталі в допомогу? - Сказати, що ця дівчина говорила мені щось неприємне чи нетактовне, я не можу. Але бажання, щоб вона сходила слідом за російським кораблем, виникло з першої секунди, коли з її вуст почали зриватися слова.

-    Доброго дня, я - Жизель.

 - Жизель, що за дивне імʼя? Треба ж таке вигадати. А ти звідки?