Глава 4 Давид

     Повернення додому далося важко. Ті чотири години, що я проспав у машині,  і ще пару - уже вдома в ліжку,  особливо бадьорості не додали. Організм був виснажений. І хоча я все ще був у офіційній відпустці, довелося рано прокидатися і їхати в банк.

   Так як я вже громадянин іншої країни, дізнавшись про важкий стан батька, на територію України мене «викликали» як найманого робітника - директора фірми. Перебував я на українській землі по  дозволу на роботу і посвідці на тимчасове проживання.  Подорож за розлученням  була оформлена, як офіційна відпустка, яка ще мала тривати. По прильоту додому, планував зʼїздити в Західну Україну, подихати гірським свіжим повітрям.

       Зміна мого громадянства змусила тата переробити заповіт. Офіційно я як спадкоємець був власником його нерухомості (заміський будинок і квартира в центрі міста, особистий  Porsche Panamera 2019 і певна сума валюти на банківському рахунку), а от бізнес був переписаний на Бориса Тимофійовича. Мені виділили посаду директора. Таке рішення було правильним з юридичної точки зору і мене повністю влаштовувало.

      Я ніколи не хотів батьківських грошей. Все, що мала моя родина, це результат багатьох років важкої праці мами, тата і Бориса. Раніше тато був фермером. Мав у власності багато землі, фабрику, завод і, власне, саме фермерське господарство. Одного дня мене ошелешили новиною, що все це було розпродано. Всі вони переїхали  до Києва, бо придбали телекомунікаційну фірму. Це була давня мрія тата - працювати за спеціальністю, бо він звʼязківець.

 То був ризик. Великий. Але їх згуртованість і професіоналізм привели до успіху: наразі наша фірма є впевненим гравцем на ринку телекомунікаційних послуг України. Проте зараз не до конкуренції. Під час війні всі оператори стали партнерами і тісно співпрацюють для забезпечення стабільного звʼязку по всій країні. Насправді це досить важко робити, але це наш посильний внесок у перемогу.

    Тому я і одягався в діловий костюм для поїздки до банку, а не спав у теплому ліжку. Не на часі зараз розслаблятися. Вирішу нагальні питання - тоді можна і перепочити.

  Розвʼязання проблеми з банком тривало цілий день та  вимагало моєї особистої присутності. Рахунки розблокували ще зранку. Але я майже весь робочий час провів у них.  Зрештою мене відпустили, але до офісу я вже не поїхав. Наша  бухгалтерія займається необхідними виплатами. Доведеться їм бідним попрацювати, останнє число місяця, а платежів назбиралося на добрих два робочих дні.

     Наступного дня на роботу прийти все ж довелось. Головний бухгалтер  і Борис Тимофійович хотіли зі мною зустрітися. Коли я підіймався до свого офісу, помічниця керівника фінансового відділу поспішно забігла за мною до ліфту. Ця дівчина мене дратувала. По-перше, імʼя - Владлена. Всім розповідала, що вона - ВЛАДА. Всією собою тієї влади бажаючи. По-друге, засобом досягнення мети -  обрала мене. Влада не пропускала жодної можливості звернути на себе мою увагу. Неодноразово натякаючи на своє бажання опинитися в моєму ліжку. При цьому точно знаючи, що в мене є (була)  дружина. У такі моменти дуже хочеться, щоб про моє розлучення дізналися як можна пізніше. Якщо вона мене одруженого не соромиться спокушати при будь-якій нагоді, що вона робитиме, коли дізнається, що я вже вільний. До речі, таких як вона добрий десяток знайдеться. І це тільки в межах офісу. Можливо не варто поки ту нещасну обручку знімати? А то зараз і так живеть нелегко, не вистачало ще від співробітниць ховатися з переляку бути зґвалтованим.

     Я не проти жіночої уваги. Особливо після того, як одна негідниця втекла не попрощавшись.  Але не з такими ж. Всі наші колеги плюс мінус одного вигляду. Губи, вії, волосся, вираз обличчя. Якщо поставити разом в одну лінію - збіговисько клонів. Що тут скажеш, колектив досить молодий, про індивідуальність їм в Тік-Ток не розповідають.

     Ледве не зʼїдений млосним  поглядом Владлени в ліфті, швидко рухаюсь до свого кабінету. А вона все йде за мною, майже впритул, порушуючи зону мого особистого простору, розповідаючи, як в неї зламалася машина, і вона ось вже другий день має страждати в громадському транспорті. І чи не зміг би я її сьогодні довезти додому.

  - Я без машини теж сьогодні! Вибач! - відповідаю і закриваю за собою двері в кабінет.

   Про машину я ніби і правду сказав, а ніби і не дуже. Пояснення досить просте. Приміщення, які ми орендуємо під офіси, знаходиться в трьох хвилинах ходу від квартири, яку мені залишив тато. Ну, і машина моя звісно ж стоїть там у підземному паркінгу. Тобто я ніби і не збрехав. На роботу я прийшов на своїх двох.

 Поки мама була жива, вони з батьком жили у заміському будинку. Коли її не стало, тато всього себе віддав роботі. Саме в той період добудовувався новий сучасний житловий комплекс в центрі міста. Він інвестував у будівництво і через певний час переїхав жити в квартиру. А коли відкрилася можливість орендувати офіс біля нового дому - не роздумуючи нею скористався. Заміський будинок любовно називав «дача» і їздив туди проводити вихідні.  Саме ця квартира залишилася мені. Таким чином двоповерховий пентхаус дав під сіднички моїй скромній бабусиній однокімнатній. Це єдина розкіш від якої я не відмовляюсь. Я дуже люблю вигляд з панорамних вікон на нічний Київ, це видовище робить мене щасливим. Решта пафосних речей по типу дорогих годинників, прикрас чи коханок, мене не тривожать. Я можу без цього спокійно прожити.

  В двері постукали.

   - Увійдіть! - запросив я.

 - Доброго дня, Давиде! Ну, як ти? - до мене наблизилась наш головний бухгалтер Наталя Миколаївна.