РОЗДІЛ ІІІ Глава 1 Жизель

    Першою зупинкою була автозаправна станція у місті Львів. Не рахуючи вихід до українських прикордонників, зараз мої ноги впевнено стоять на рідній землі.  І це - ні з чим не зрівняти. Тільки люди, які провели на чужині не один рік, оцінять ту глибоку значущість відчуття, що ти нарешті вдома! Такі емоції мало з чим можна порівняти.

     Але емоційну наповненість моїх останніх днів важко переоцінити. Те, що сталося у Варшаві, можна ототожнити, хіба що з довгоочікуваною перемогою у війні. Не так глобально, звичайно, але зрештою - дуже масштабно.

  Вже другу добу мої думки присвячені лише одній людині - Давиду. Так і не постукавши в його номер, я все одно зустрілася зі своїм минулим. Це сталося в момент розчарування собою. Знову я хотіла принизитися, навʼязатися, піддатися такому не потрібному пориву. Та в цей момент всі мої здогадки похитнулися. Бо через декілька секунд я опинилася в своєму номері в теплих обіймах людини, ніжності  від якої я точно не очікувала. Пара дорослих людей посеред кімнати -  моя спина притиснута до його грудей, його підборіддя на моїй голові. Ні рухатися, ні дихати, ні говорити. Так ми і стояли, можливо навіть і годину, просто тримаючи руки один одного і слухаючи стуків ошалілих сердець.

 Той вечір вкотре доводить, що дорослі не дорослішають. Як же правдива фраза з фільму «Про що говорять чоловіки»: «Виходить, дорослих немає, є постарілі діти. Лисі, хворі, сиві - хлопчики і дівчатка» - не так песимістично, правда, але по суті - вірно.  От і ми, як діти,  котрі кохалися в його квартирі пʼятнадцять років назад, знову спіймали цю хвилю. Ніби й не було цих пʼяти з половиною  тисяч днів між двома вечорами, що розділяли вечір студентської пристрасті з вечором пристрасті «дорослих дітей».

    В якусь мить, як плавець, що винирнув із-під води схопити ковток повітря, я повернулась в реальність. В кімнаті було темно, лише світло міських ліхтарів проникало крізь незашторене вікно. Сьогодні втретє я зустрічаю ці очі. Дивлюся знизу до гори і усвідомлюю, що ми «пропали». Наші зіниці максимально затемнені, логіці і розуму в цьому приміщенні немає місця. Давид підхоплює мене на руки і в пʼянкому поцілунку ми летимо на ліжко. Це останнє, що я усвідомлюю здоровим глуздом. Решта - на дотиках, на відчуттях, на півтонах!…

***

   Ранок наступного дня для мене був… раннім.  Я прокинулась о пʼятій десять, сонячне світло почало зʼявлятися на меблях готельного номеру. Прокинулася більше фізично, ніж осмислено. Просто щось важке міцно притискало мене до ліжка. Починаю усвідомлювати, що сталося декілька годин назад. Розумію, що спала зовсім мало, і зараз мені важко дихати. Відкриваю одне око… Жах повністю оволодіває мною. Ще сто хвилин назад  мене розкуто кружляли пристрасть і збудження, зараз - гидке оніміння. Перед моїм сонним обличчям лежала чоловіча права рука з обручкою на безіменному пальці, так безсоромно обіймаючи моє оголене тіло!

   Мозок почав працювати моментально. Ніби тонни води Ніагарських водоспадів оглушили мене своїм шумом і освіжили прохолодою. Перше, що прийшло в голову - «Тільки, щоб Він не прокинувся!». Я, не дихаючи, звільняюсь від заборонених обіймів, по сантиметру сповзаю змійкою з ліжка. Хаотично вишукую свій розкиданий одяг по кімнаті. Добре, що всі мої речі залишилися у валізі. Навшпиньки заходжу до ванної кімнати забрати зубну щітку, що вчора залишила там після душу. Ноутбук і планшет ще з моменту подорожі в таксі відпочивають у чемодані. Біля дверей ванної знаходжу картку від номеру (ми навіть двері не зачинили!), поруч валяється куртка і телефон. Забираю всі свої речі і, тільки поглянувши на останок на чужого одруженого чоловіка, виходжу з номеру, усвідомлюючи зроблену помилку.

   Поспіхом лечу по сходах. В холі готелю зустрічаюсь поглядом з дівчинкою, що вчора так прихильно допомогла мені знайти мого «привида». Судячи з її посмішки, я зрозуміла - про наслідки  своєї допомоги вона вже здогадалася! Привітно усміхається! Щось занадто аж бадьоро, як для пів шостої ранку понеділка! Їх тут консервують, чи що? Така ж красива, ошатна і зовсім не сонна! Повна протилежність мене. Про це я дізналась, пробігаючи повз величезне дзеркало. З нього на мене дивилося неземне чудовисько: вузькі оченятка ледь проглядалися на зовсім не свіжому, втомленому, навіть, зляканому обличчі. Зімʼята футболка, не завʼязаний кросівок (як я не вбилася на тих сходах через нього?), на голові  - копиця незрозумілої форми! Але навіть ця примара мене не зупинила. Я плутано почала пояснювати, що хочу звільнити готель на добу раніше ніж планувала, що валізу, яка прийде на моє імʼя з аеропорту, дуже прошу залишити на зберіганні в них, я обовʼязково за нею заїду найближчими днями. Даю дівчиську, що вже відкрито насміхається, щедрі чайові. Номер телефону не залишаю (здоровий глузд до мене вже повернувся), про привида в кімнаті теж не попереджаю. Просто дуже хочу нарешті звідси втекти! Виходжу на вулицю і швидким кроком іду, сама не знаючи куди, аби тільки подалі від цього місця. Коліщата моєї дорожньої валізки гуркотять по тротуару, і аж підстрибують. А я зі всією можливою швидкістю тікаю від нічного марення, як злодій з місця злочину.

  Але мені сьогодні щастить! Через пару хвилин бачу вздовж вулиці хостел, довго не думаючи, заходжу прямо до нього. Цього разу мене чекав не такий бадьорий працівник рецепції. Мені навіть здалося, що він якось дивно почав нишпорити оченятами у пошуках охорони, так його насторожив мій зовнішній вигляд. Я і не ображаюся. Думаю, кожен би так відреагував о шостій ранку на такого безхатька, як я. Правда, коли я попросила весь номер з ванною кімнатою для однієї особи і запропонувала доплатити за раннє поселення, він дещо помʼякшився. Тільки змивши з себе залишки розпусти в душі мого нового притулку, я впала на ліжко і заснула міцним глибоким сном.