НЕ ДО СНУ

      «Як іноді важливо дивитися у вікна і вічка дверей» Давид

     Зареєструвавшись в готелі, я  години три займаюся  робочими питаннями. Добре, що вже знаходжусь в одному часовому поясі з Україною, не доводиться турбувати колег серед ночі. І так соромно, що відволікаю у вихідний. Але проблема спільна, всім вигідно її якнайшвидше вирішити!

  Коли закінчую, відчуваю нестерпний голод. І дійсно, на емоціях і через події, що сьогодні сталися, зовсім забув поїсти. Перше, що зробив, опинившись в номері, - добрих хвилин двадцять стояв у душі. Стояв і думав. Історії зустрічей з Жизель пробігали перед очима так, ніби все відбувалося вчора. Я багато років про неї не згадував. Остання зустріч в тому магазині була дивною, і якоюсь навіть неприємною. Я був зразковим сімʼянином, щасливий із коханою дружиною, обожнюваними синами.. І тут знову Вона. Та ще й заміжня. Я тієї зустрічі не хотів. І знати про неї нічого не бажав теж. Мені було якось дивно, і навіть, здається, боляче.

   Але то було давно. Зараз все змінилося. Я - вільний, мені тридцять пʼять, директор фірми. Моє життя ще все попереду. І чомусь саме зараз доля зіштовхнула мене з нею. Тепер я не можу думати, про щось інше. Рухомий рядок у мозку раз по раз випливає питанням: «Як би могла скластися доля, якби я вибачився і не зустрівся з Яною?».

 Якщо вже бути повністю відвертим, не лише сьогоднішній день за останні два роки заповнений спогадами про Жизель. Повернувшись до України перед війною, я зупинився у тата. Але жити з ним постійно не хотів. Двом дорослим самостійним чоловікам в одному життєвому просторі важко. Дається в знаки різниця в поглядах поколінь. Тата я дуже любив, але до  спільного проживання був не готовий. Тому почав робити ремонт в бабусиній однокімнатній. Це була моя особиста спадщина, і єдина нерухомість, що залишилася в Україні.

  Оскільки, час у мене був і потрібні навички також, «розбирав» квартиру я сам. Вона потребувала капітального ремонту, так як простояла багато років пустою. Спочатку, я перебрав всі речі, залишив лише памʼятні і коштовні, потім вивіз на сміття меблі. Квартира вже була майже порожньою, залишилося демонтувати стару, важку, замуровану ванну. Звичайно ж, сам таку роботу я б не осилив, тому найняв двох молодих і сильних хлопців, які через годину  залишили ванну кімнату повністю пустою.  А ще на мене чекав сюрприз. При демонтажі в коліні зливу хлопці знайшли серед сміття золоту обручку. І , як не дивно, мені її повернули. Подвійна оплата їхньої роботи була винагородою за чесність, і за спогади про Жизель. З того часу я зберігав той золотий виріб у сейфі з найважливішими документами.

***

  Оскільки, при поїздці з аеропорту я встиг забрати сумку з моїм одягом і речами з машини, працював я уже чистісінький, свіжовиголений, навіть надушений улюбленим парфюмом. Тому, коли зрозумів, що дуже голодний, просто взяв куртку і попрямував до найближчого ресторану.

  Після розлучення знову почав покурювати. Не дуже часто, але сьогодні саме такий день. Організм потребує після стресу. В готелі куріння заборонене, викидаю недопалок у спеціальну урну біля входу і йду до ліфта. Зі мною разом втискаються якісь студенти, теж їдуть на мій поверх. Виходжу за ними в коридор. І зробивши пару-трійку кроків, здається, що  невідома сила мене розвертає.

  У віддалені декількох метрів від мене, крізь призму дверей, що закривалися, я знову побачив Її. Двері зачинилися, ліфт поїхав, серце зупинилося.

  Першим поривом було - швидко спуститися сходами, наздогнати внизу. Але здоровий глузд взяв верх. Я не знав, куди вона поїхала. Після такої думки, побіг до вікна своєї кімнати. Хвилин десять вдивлявся в нічне місто, в простір перед входом. Її не було. Спустився спиною по вхідним дверям, сів на підлогу. Прислухався! Кожен раз виглядав у вічко, як здавалося, що приїхав ліфт.

  Скільки часу просидів на підлозі, не можу уявити. Знаю лише, що встиг дійти двох висновків: більш за все, що вона заселилася не лише в мій готель, але і на цей поверх. І що подорожує вона одна. В таксі крім неї і водія - нікого не було. А потім я почав думати: що далі? Ну, побачу я її біля номеру, вийду, привітаюсь. Буду вибачатися? Про що говорити? А вона - заміжня… Розказати, що щойно розлучився? Що це змінить?

   За цими всіма питаннями, автоматично підвівся і знову глянув у вічко дверей. Скрізь нього на мене дивилися її очі. Я завмер, як ошелешений. На її худому втомленому обличчі я побачив нерішучість. Пару разів вона піднімала руку, щоб постукати. Але так і не зробила цього. Тільки зараз я помітив, що Жизель дуже схудла, недаремно я її переплутав з підлітком в джинсах і білій футболці в тому аеропорту. Так ми і стояли - дві людини зі спільним минулим і однією деревʼяною перешкодою між нами в теперішньому.

  А потім вона пішла… Хто чи, ймовірніше, що приймало рішення в той момент, я не знаю. Але через пару секунд я цілував волосся на маківці її голови, гучно закривши за собою двері її номеру і міцно затиснувши Жизель в обійми.