Глава 3

Каміла

- Тін, чекай, - покликала хлопця я. Мартін застиг, потім повернувся до мене.

- Не смій мене так називати! Мене називали так тільки вони...

Я застигаю. Хлопець дивиться на мене так, ніби готовий вбити. 

- Хто вони? - Ледве вимовляю і чую, що мій голос затремтів.

- Ти цього не повинна знати, - прошепотів хлопець, - Я заїду по тебе зранку.

Мартін розвернувся і пішов. А я ще хвилин п'ять стояла з нерозумінням на обличчі. От про кого Мартін говорив? Але я впевнена, що це не проста забаганка хлопця, щоб його так не називали, бо йому не подобається. Думаю, все набагато складніше, адже хоч ми з Мартіном не так довго знайомі, але таким його я ще не бачила. Треба буде в Алексіс запитати.

Я швидко попрямувала до аудиторії, бо мене вже тривалий час не було. В кінці пари мене попросив залишитися викладач. Він щось казав, щодо моїх польотів у хмарах і все таке.  

Я сиділа в кімнаті з Алексіс і думала про все, що сталося біля бібліотеки.

- Що ти сидиш, як мумія? - Запитала в мене Алексіс.

- Та я задумалася. До речі, розкажи щось про Мартіна, все таки я з ним жити збираюся.

- Ти ж ніби була проти? Але гаразд, ваші справи. То що б ти хотіла почути про Мартіна?

- Ти часом не знаєш, чи спілкується він з батьками? - Легенько підходжу до теми. Алексіс дуже здивувалася такому питанню, це було видно по її обличчю. Вона уважно дивилася на мене, вигнувши одну брову.

- А що, боїшся, що захоче познайомити вас, чи що?

- Просто цікаво.

- Ну, Мартін добре з ними спілкується. Його мама дуже мила, працює, якщо не помиляюся, дизайнером. А батько - солідний чоловік, він не злий, але не має почуття гумору. А працює адвокатом.

- Ясно, - я зрозуміла, що хлопець мав на увазі не їх. Адже він казав "називали", а це минулий час. Отже, це був хтось інший.

- Міло, розкажи мені, про що ви розмовляли біля бібліотеки, - допитувалася подруга. Я на неї подивилася так, що вона зрозуміла, що розказувати я не збираюся. - Ну, як хочеш. Тоді я запитаюся у нього.

- Сумніваюся, що він тобі все розкаже, - я знизала плечима і встала з ліжка. - Я тобі обов'язково розкажу, але не зараз. Мені самій потрібно все обдумати. На все свій час.

Дівчина невдоволено кивнула, і я вийшла з кімнати. Все таки, мені ще треба збирати речі. Поки я збирала речі, я зрозуміла, що в Мартіна вдома можна буде все вияснити. Можливо, будуть якісь фотографії чи ще щось.

Зранку я вирішила прогулятися, адже мене тут не буде цілий місяць. Я рання пташка, але інколи на вихідних я можу проспати аж до обіду. Одягнувшись, я вирушила надвір. Зараз машин небагато, тому можна насолодитися тихою осінньою атмосферою. Мартін написав, що заїде по мене біля сьомої. Я не знаю, чому так рано - перша пара починається о дев'ятій, але сьогодні у мене її немає. Може, у Мартіна є.

Відкинувши всі думки, я взяла собі карамельне латте, а Карен - еспресо, адже без нього вона не прокинеться. Коли я прийшла, то побачила дивну картину. Карен спить на своєму ліжку, а Мартін лежить на моєму. НА МОЄМУ!.. Я думала, що хлопець просто лежить, але, почувши його мирне сопіння, зрозуміла, що він все ж таки спить. 

Зробивши собі сніданок, я почала доробляти університетські завдання, адже вчора не встигла їх зробити. Через деякий час я відчула, що хтось нагло пропалює поглядом мою спину. Я чудово розуміла, хто це. Вирішила дочитати параграф і дописати вправу, але якщо читати я ще якось могла, то коли писала вправу, не могла сконцентруватись: то не те речення напишу, то замість однієї літери іншу, то замість Максима вийшов Мартін...

- Ти хочеш мені своїм поглядом спину спалити? - Запитала я хлопця, коли з горем пополам закінчила вправу.

- Ні, я просто дивився на тебе, без всяких планів, - спокійно відповів він.

- Ага. Якщо ти вже тут, то, будь ласка, розігрій Карен каву, - попросила я і пішла будити подругу. Нам пощастило з гуртожитком, адже в кожній кімнаті є кухня і ванна.

- Карен, вставай, - я почала будити її. - Карен, тут Мартін.

- Що? - у дівчини після мого останнього речення одразу відкрилися очі.

- Він на кухні, тому переодягайся і йди до нас, - спокійно сказала я і пішла на кухню. Хлопець якраз ставив на стіл чашки. Ми зустрілися очима, але я швиденько відвела погляд і відкрила холодильник, аналізуючи вміст. Я вийняла яйця і молоко і почала замішувати тісто на млинці. Адже Карен дуже не любить готувати, тому цю роботу я завжди роблю сама. Коли я почала смажити почула, що хтось ззаду підійшов до мене.

- Хочеш, допоможу?

- А ти вмієш перевертати млинці? - Питання на питання.

- Звичайно.

Він взяв мою руку і ми швидко перевернули млинець. Але я відразу відчула, що мої руки мокріють і зразу стало жарко. Ну це точно не кохання! "Все, Каміло, зберися і навіть не смій про таке думати" - говорила ніби сама собі. Я почула, що хтось мені дзвонить, тому полегшено видихнула, адже є причина вийти з обійм Мартіна. Дзвонила мама. Вона питала, чи у мене все добре, чи не холодно, як я вчуся і все таке. Закінчивши говорити, я пішла на кухню. Мартін бесідував з Карен, поки вона їла млинці.

- Дивися, щоб млинці не підгоріли, - я грайливо підняла брови.

- Не підгорять, - хлопець перевернув. - Будеш?

- Ні, дякую. Я вже поснідала, - сказала я і сіла на підвіконня. Ще з дитинства люблю так сидіти і дивитися на схід або захід Сонця.

- Ну спробуй, - пробурчала подруга, а я на неї уважно подивилася, вона ж лише безневинно дивилася на мене. - Такі млинці ти ще не скоро спробуєш. Ти замісила тісто, а Мартін посмажив. Де ще такі знайдеш?

А й справді, тому я, взявши млинець, зрозуміла, що це унікальна можливість.

Ми говорили ще довго. Виявляється, Мартін доволі милий хлопець. Через деякий час ми вийшли з гуртожитку, а Мартін, несучи мої сумки, щось невдоволено бурмотів. Але я на нього не звертала увагу, адже подивилася на його машину - BMW X6 чорного кольору. Непогано, хоча в університет він їздить на якійсь іншій, здається, мазді.