Розділ 26.

Спроба думати про «ідеальні геометричні кола» допомагала Віці приблизно перші сорок хвилин. Потім її мозок збунтувався проти нудної математики, і в голову Вальтазара знову полетіли трансляції побутового хаосу. Проте принц знайшов радикальний вихід — він просто закрився у своїх покоях, обклавшись, за словами Кроша, «державними сувоями підвищеної важливості», і виставив такий потужний уявний щит, що Віка чула лише глухе, монотонне гудіння, схоже на роботу несправного холодильника.

​Зрозумівши, що розваг не передбачається, Віка вирішила провідати Зору.

​Архівне крило зустріло її незвичною тишею. Тут, серед тисяч фоліантів і запаху старого пергаменту, Зора зазвичай почувалася як риба у воді. Але сьогодні дівчина-бібліотекар була не одна.

​Посеред зали, заваленої паперами вигнаної Ліліт, на крихітному стільчику сидів Мортімер. Високий, плечистий принц у своєму розкішному камзолі виглядав на цьому стільці максимально комічно — наче дорослий демон, якого змусили сісти за дитячий стіл. Він тримав у руках тонке гусяче перо (яке в його масивних пальцях здавалося зубочисткою) і з виразом глибокого страждання на обличчі щось переписував.

​— Морті, ти тримаєш перо так, наче збираєшся ним когось зарізати, — тихо пожартувала Віка, підходячи ближче.

​— О, Віко! — Мортімер підскочив, ледь не перекинувши чорнильницю. Його золотисті очі спалахнули щирою радістю, як у школяра, якого відпустили з уроку. — Рятуй. Ця жінка — тиран. Батько завжди казав, що найстрашніші істоти в Пеклі — це не вогняні дракони, а архіваріуси. Тепер я йому вірю.

​Зора, яка саме стояла на драбині біля верхніх полиць із величезною купою сувоїв у руках, незадоволено пирхнула, ледь не впустивши окуляри на ніс.

​— Його Високість сам зголосився допомогти, — зауважила вона, обережно спускаючись. — А тепер скаржиться, що від сортування звітів про постачання сірки у нього «в'януть бойові інстинкти». Між іншим, ми шукаємо будь-які зачіпки про Малфаса! Це серйозно.

​— Я допомагаю! — гордо заявив Мортімер, випроставши спину. — Я ось... розсортував три сувої. З лівими печатками — наліво, з правими — направо.

​— Це були сувої за алфавітом, а не за печатками, — зітхнула Зора, ставлячи нову стопку паперів на стіл. Від її близькості Мортімер миттєво збентежився, його вуха злегка порозовіли, і він поспіхом увіткнув перо назад у чорнильницю — та так сильно, що бризки чорнила ледь не долетіли до Віки.

​Віка з усмішкою спостерігала за цією комедією положень. Мортімер, який перед Старійшинами тримався як упевнений іронічний політик, поруч із тихою книжковою Зорою перетворювався на незграбного підлітка.

​— Гаразд, шпигуни, що ви вже знайшли? — Віка взяла один із паперів Ліліт.

​— Здебільшого — побутові розрахунки, — Зора підійшла до столу, випадково торкнувшись плечем Мортімера. Принц застиг, наче перетворився на обсидіанову статую, і навіть затамував подих. — Але ось цей сувій... він запечатаний особистим знаком Малфаса. Тут якесь захисне закляття. Я ніяк не можу його зняти. Мої магічні ключі просто вибиває.

​— Дай-но я подивлюся, — Мортімер, бажаючи справити враження і проявити себе «справжнім захисником», рішуче забрав сувій з рук Зори. — Які там ключі. Тут потрібна груба королівська сила. Зараз я просто перепалю магічний замок.

​— Мортімере, ні! Це ж древня канцелярія відступників, там може бути... — скрикнула Зора, але було запізно.

​Молодший принц упевнено стиснув кулак, і його долоня спалахнула яскравим золотистим полум'ям. Він приклав пальці до темної печатки Малфаса.

​Секунду нічого не відбувалося. А потім запечатаний сувій видав дивний звук, схожий на обурене «хі-хі», і вибухнув.

​Ні, замок не завалився, і ніхто не постраждав фізично. Але з сувою вирвалася колосальна хмара яскраво-рожевого, густого магічного пилу, яка вмить заповнила всю залу бібліотеки. Віка встигла прикрити обличчя рукавом, голосно чхаючи.

​Коли рожевий туман трохи розсіявся, Віка опустила руку і мало не розреготалася на весь замок.

​Мортімер і Зора стояли одне навпроти одного, повністю, з голови до ніг, покриті пишним, пухнастим рожевим пір’ям. Воно налипло на волосся Зори, забилося під її окуляри, а великий, грізний принц Мортімер тепер став схожим на величезного, гламурного рожевого фламінго в королівському камзолі.

​Але це було ще не все.

​— О Боги... — спробувала сказати Зора, хапаючись за голову. Проте замість звичайного переляканого шепоту з її уст вилетіло:

— О Боги, що за дивний час,

Цей сувій підірвав тут нас!

​Мортімер округлив золотисті очі, з яких стирчало рожеве пір'я, і спробував виправдатися:

— Я не хотів, клянусь тобі,

Ми опинились у біді!

Мій замисел був чистий і ясний,

А результат... ну просто жахливий!

​Віка вже просто трималася за живіт від сміху, сповзаючи по стіні.

— Ой, не можу... Побутове прокляття «Рожевого Парнасу»! Ви говорите віршами!

​Зора сердито подивилася на Мортімера, але через рожеве пір'я на її щоках це виглядало неймовірно мило. Вона тупнула ніжкою:

— Ти, принце, просто дикун і палінь,

Тобі допомогти було, мабуть, лінь!

Тепер я схожа на птаха з болота,

І вірші читати немає охоти!

​Мортімер зробив крок до неї, виглядаючи максимально нещасним і смішним у своєму новому образі:

— Пробач мені, прекрасна музо,

Я став для тебе лиш обузою!

Дозволь хоч пір'я це струсити,

Щоб ти могла мене простити!

​Він протягнув руку і дуже ніжно, обережно кінчиками пальців зняв пухнасту рожеву пір'їнку з її щоки, а потім поправив її окуляри. Зора раптом замовкла. Її обурення миттєво зникло. Вона подивилася в його золотисті очі, і попри весь абсурд ситуації, між ними проскочила така щира, тепла іскра, що навіть Віка перестала сміятися, зворушено посміхаючись.

​Мортімер не відводив погляду. Рожеве пір'я на його плечах більше не заважало йому виглядати чоловіком, який зараз готовий був захищати цю маленьку бібліотекарку від усього світу.