Розділ 24.

Зала суду в замку вражала своєю похмурою величчю. Високі криптові колони з чорного обсидіану підпирали склепіння, де замість звичайного вогню палало магічне фіолетове полум'я. На напівкруглих трибунах сиділи найвпливовіші демони цього королівства — Старійшини древніх родів, які тримали в руках чималу владу і завжди з підозрою ставилися до рішень королівської родини.

​Сьогодні над трибунами стояв такий гамір, що не було чутно довкола нічого. Звістка про те, що Ліліт, гостя з Попелястих земель, намагалася застосувати заборонену магію прямо в середині королівського замку, миттєво обросла чутками.

​Вальтазар сидів у центрі головної трибуни як верховний суддя. Його фіолетова аура розгорталася над залою важким, домінуючим шлейфом, змушуючи навіть найзухваліших Старійшин прикусити язики. Поруч із ним, демонструючи непохитну єдність, сидів Мортімер.

​Віку посадили трохи за кулісами суддівського столу, під надійною охороною Кроша та Брута. Гвардійці Варти тримали руки на руків'ях зброї, суворо позираючи на трибуни. Дівчина відчувала на собі десятки зневажливих і водночас зацікавлених поглядів. Смертна, яка не просто вижила в цьому світі, а стала причиною падіння грізної демониці, викликала у місцевої знаті суміш люті та потаємного страху.

​Важкі залізні двері в центрі зали відчинилися з глухим гуркотом. Крокуючи між рядами конвоїрів, у залу увійшла Ліліт. На її зап'ястях усе ще висіли залізні наручники, що блокували магію, але вона тримала голову гордо, а її червоні очі палали презирством.

​— Старійшини нашого королівства! — голос Мортімера пролунав під склепінням, розриваючи тишу. Він підвівся, тримаючи в руках той самий фоліант у палітурці з луски підземного гада. — Сьогодні ми зібралися, щоб винести вирок Ліліт із Попелястих земель. Вона звинувачується в шпигунстві, замаху на гостю першого принца та використанні забороненого «Закляття Порожнечі» на нашій території.

​На трибунах знявся обурений гомін. Деякі з лояльних до дипломатичних зв'язків Старійшини почали перезиратися.

​— Це наклеп! — різко перебила його Ліліт, і її голос ехом відбився від обсидіанових стін. — Ви висуваєте мені, представниці Попелястих земель, звинувачення, спираючись лише на слова якоїсь смертної?! Книга, яку ви тримаєте, могла належати будь-кому у вашому замку. Де докази, що магія взагалі була активована в оранжереї? Моє слово проти слова безпорадної людини, яку ви чомусь тримаєте біля себе!

​Один із найстарших патріархів Ради підвівся, дивлячись на Вальтазара:

— Ваша Високосте, Ліліт — іноземка високого стану. Судити її за нашими законами без незаперечних магічних доказів — це ризик розв'язати конфлікт із Попелястими землями. Ми не можемо винести вирок, спираючись лише на примху смертної дівчини. Нам потрібні факти.

​Вальтазар повільно підвівся зі свого місця. Його погляд вп'явся в Старійшину із такою силою, що старий демон миттєво сів назад.

​— Вам потрібні магічні докази? — тихо, але виразно промовив перший принц. Він повернувся в бік Віки й протягнув до неї руку. — Підійди.

​Віка підвелася з крісла. Вона відчула, як магічний якір усередині її грудей знову ожив, відгукуючись на заклик Вальтазара. Дівчина впевнено вийшла на середину зали, зупинившись поруч із принцом перед очима всієї Ради.

​Вальтазар підняв свою долоню, на якій усе ще залишався тонкий слід від ритуального надрізу, і Віка поклала свою руку в його.

​Контакт миттєво вивільнив приховану енергію. Залою прокотилася потужна хвиля фіолетового світла. Аура Віки спалахнула, і на її поверхні всі присутні чітко побачили гнильні, темно-зелені іскри розбитого «Закляття Порожнечі». Магічний відбиток Ліліт був настільки чітким, що його не зміг би заперечити жоден суддя в усьому Пеклі.

​— «Якір крові»... — вражено прошепотів хтось із трибун. — Смертна зв'язана особистою силою першого принца. Вона під його повним протекторатом.

​Ліліт застигла. Її маска впевненості нарешті тріснула, оголюючи дикий, тваринний страх. Вона зрозуміла, що зелені іскри її власної магії на фіолетовій аурі Віки — це її остаточний вирок.

​— Відбиток її закляття назавжди залишився на захисному полі Вікторії в моєму замку, — Вальтазар обвів крижаним поглядом затихлу залу Ради. — Ліліт намагалася вигнати душу, яку я утримую своєю кров'ю. Це прямий напад на мою силу і на закони нашого королівства.

​Мортімер підняв руку, закликаючи до остаточного рішення:

— Хто зі Старійшин тепер вважає провину іноземки доведеною?

​Руки на трибунах піднялися миттєво й одностайно. Місцеві Старійшини поспішали продемонструвати вірність Вальтазару, адже замах на дівчину, яка перебувала під «Якорем крові» принца, вважався прямим замахом на саму корону.

​— Вирок Ради одностайний, — холодно підсумував Вальтазар, дивлячись на засуджену. — Ліліт із Попелястих земель. За спробу використання забороненої магії на нашій території та замах на підрив королівської влади, ти засуджуєшся за законами нашого краю. Тебе прирікають на довічне ув'язнення в наших Нижніх Ямах, без права на викуп чи повернення на батьківщину. Порожнеча, яку ти принесла сюди, вип'є твою власну магію до останньої краплі.

​— Ні! Ви не маєте права судити мене тут! — закричала Ліліт, коли Крош і Брут грубо смикнули її назад, передаючи замковій варті для відправки у підземелля. — Малфас дізнається про це! Ви всі пошкодуєте!

​Її крики швидко згасли за важкими дверима, які зачинилися за конвоєм.

​У залі засідань запала тиша. Старійшини з поклоном дивилися на Вальтазара, який усе ще міцно тримав Віку за руку. Перед лицем усієї Ради це виглядало як найсильніша заява: ця дівчина недоторканна для кожного, хто зважиться зробити крок проти неї в цьому замку.

​Віка підняла на нього очі, відчуваючи, як величезний тягар нарешті спадає з її плечей. Вони виграли цю битву. Разом.