Розділ 19.

Вечірні сутінки опустилися на замок, принісши з собою важкий, багровий туман, який заповзав крізь бійниці в темні коридори. В покоях Віки панувала тиша, яку порушувало лише тихе, ледь чутне сріблясте дзенькання. «Срібні дзвоники», які вранці принесла Ліліт, розпустилися в темряві кімнати, випромінюючи м'яке, ніжно-рожеве сяйво.

​Віка сиділа на підвіконні, притиснувши коліна до грудей, і дивилася на розпечені лавові ріки, що змійками в'юнилися десь далеко на горизонті. На ній були прості земні речі, і в цьому похмурому величі замку вона виглядала чужорідно, але водночас неймовірно тендітно.

​Двері покоїв відчинилися без стуку. На порозі з'явився Вальтазар. Його фіолетова аура сьогодні була темнішою, ніж зазвичай, а на обличчі застиг вираз глибокої втоми після багатогодинної розмови з батьком. Він збирався щось сказати, але його погляд миттєво зупинився на столі.

​Рожеве сяйво квітів відбилося в його очах, і в ту ж секунду обличчя принца спотворилося від люті.

​— Що це? — Його голос пролунав як удар батога.

​Він за два кроки подолав відстань до столу, і його рука, оповита чорним полум'ям, зависла над кошиком.

​— Гей, руками не чіпай! — Віка здригнулася і миттєво злетіла з підвіконня. — Це подарунок!

​— Подарунок?! — Вальтазар різко розвернувся до неї, і Віка вперше побачила такий шалений гнів у його погляді. — Ти хоч знаєш, чий це подарунок, смертна?! Це «Срібні дзвоники» з долин Ліліт! Квіти, які живляться темною магією і здатні присипляти пильність кожного, хто перебуває поруч! Звідки вони тут?!

​— Ліліт сама принесла їх сьогодні вранці! — не менш голосно відповіла Віка, підходячи ближче і заглядаючи йому прямо в обличчя, попри його загрозивий вигляд. — Вона прийшла вибачитися. Ми поговорили, і Ліліт запропонувала мир. Вона визнала, що була неправа!

​Вальтазар видав короткий, лютий смішок, який більше нагадував рик пораненого звіра.

— Мир? Ліліт? Ти справді настільки наївна, Вікторіє, чи твій людський розум просто відмовив від кількох компліментів? Ліліт не знає слова «мир». Вона знає слово «отрута», знає слово «ніж у спину»! Вона намагалася знищити тебе проклятим кольє, а ти приймаєш від неї квіти й пускаєш її у свої покої?!

​— Я не пускала її в душу, Вальтазаре, я просто вислухала її! — Віка відчула, як усередині закипає образа. — Тримати ворога близько — це елементарна стратегія, якщо ти не знав!

​— Це не стратегія, це самогубство! — закричав Вальтазар, роблячи крок до неї так швидко, що вона мимоволі вперлася спиною в стіл. Він нахилився, його дихання було гарячим, а фіолетові очі палали неконтрольованим вогнем — і Віка чітко зрозуміла, що за цим гнівом ховається не просто турбота про безпеку, а дика, власницька ревність. — Ти знаходишся тут через мій виклик! Тому твоє життя — це моя відповідальність, і я не дозволю якійсь демониці перетворити тебе на попіл через твою дурну земну довірливість!

​Ці слова стали останньою краплею. Вся напруга останніх днів, весь страх, який вона приховувала за зухвалою посмішкою, і, головне, ця гнітюча ізоляція вирвалися назовні. Віка з силою штовхнула його в груди. Звісно, вона не могла зрушити велетня з місця, але він відступив сам, здивований її раптовим спалахом.

​— Моя довірливість?! — її голос тремтів, а на очах, попри всю її гордість, виступили гарячі сльози. — Та що ти взагалі знаєш про те, що я відчуваю?! Ти бачиш у мені тільки «смертну людинку» або фігуру на своїй політичній шахівниці! Ти зачинив мене в цьому золотому склепі!

​Вона обвела руками кімнату, її груди важко здіймалися.

— Мені нудно, Вальтазаре! Мені тут до смерті нудно і страшно! У своєму житті я звикла бачити світ, людей, рух! А що я бачу тут? Чотири стіни, оранжерею та твої вічні похмурі дорікання! Я не бачу нічого, крім цього клятого чорного замку і лави за вікном! Я наче птах у клітці, якого витягують лише тоді, коли треба підставити чергового жреця!

​Вальтазар завмер. Його аура, яка щойно вирувала полум'ям, раптово згасла, стиснувшись до тонкого захисного бар'єру. Він дивився на сльози, що котилися по її щоках, і весь його гнів розсипався, як сухий попіл. Демон, який звик до бійок, криків та інтриг, виявився абсолютно беззбройним перед щирим людським болем.

​— Віко... — тихо, зовсім іншим тоном промовив він, роблячи повільний крок уперед і невпевнено протягуючи руку.

​— Не чіпай мене, — вона відвернулася, витираючи сльози тильною стороною долоні й знову сідаючи на підвіконня, спиною до нього. — Якщо Ліліт хоче просто поговорити зі мною про книги чи чай — я буду з нею говорити. Бо вона принаймні не дивиться на мене як на в'язня, якому не дозволено мати власну думку. Йди геть, Вальтазаре. Я втомилася.

​Принц стояв посеред кімнати, стиснувши кулаки. Він дивився на її тонку фігуру на фоні багрового вікна, і всередині нього щось болісно стиснулося. Він хотів силою викинути ці квіти у вікно, хотів заборонити їй навіть вимовляти ім'я Ліліт. Але він розумів: якщо він зробить це зараз, він остаточно втратить її довіру. А втратити Віку для нього вже було рівносильно смерті.

​— Квіти залишаться, — тихо, але твердо сказав він, розвертаючись до дверей. — Але завтра на твоєму чаюванні за кожним кущем в оранжереї стоятимуть Крош і Брут. І якщо Ліліт хоча б поворухнеться не так... я особисто розірву нашу угоду про мир з її родом. Пам'ятай про це, Вікторіє.

​Двері за принцом зачинилися, залишивши Віку наодинці з ніжно-рожевим, але тепер таким зловісним сяйвом «Срібних дзвоників». Вона заплющила очі, відчуваючи, що гра, в яку вона дозволила себе втягнути, стає занадто небезпечною.