Розділ 17.

Покої Верховного жреця, які завжди випромінювали пафосну святість та були наповнені ароматом дорогих ритуальних олій, зараз нагадували поле програної битви. По кутках кімнати валялися розкидані сувої, а на підлозі біля важкого дубового столу темніла пляма від розбитого келиха.

​Малфас міряв кімнату швидкими, нервовими кроками. Його святкова мантія була безжально зірвана й кинута на крісло, а зазвичай акуратно укладене сиве волосся розпатлалося. Від колишньої величної стриманості не залишилося й сліду.

​— Диверсія... Це була диверсія! — шипів він собі під ніс, стискаючи кулаки так, що довгі нігті впивалися в долоні. — Хтось посмів доторкнутися до моєї крипти. Хтось знав склад...

​— Облиште ці істерики, Малфасе. Вони вам не личать.

​Жрець різко розвернувся. У глибокій тіні біля зачинених дверей стояла Ліліт. Її сукня кольору свіжої крові здавалася зловісною плямою в напівтемряві кабінету, а червоні очі палали холодним, розважливим вогнем. Вона стояла, витончено схрестивши руки, і спостерігала за його панікою з неприхованим презирством.

​— Ліліт? — Малфас наїжився, його голос став хрипким. — Як ти сюди зайшла? Моя варта...

​— Твоя варта зараз надто зайнята тим, що намагається відмити твою донечку Селену від жаб’ячої зелені, — в'їдливо кинула вона, роблячи кілька повільних кроків уперед. — До того ж, після сьогоднішнього фіаско твоє магічне око на дверях працює не краще, ніж у сліпого кажана. Король відсторонив тебе, Малфасе. Ти зараз на самому дні.

​Жрець важко задихав, підходячи до столу і спираючись на нього руками.

— Я поверну все. Я знайду того, хто підмінив есенцію «Квітів забуття». Я змушу їх страждати! Це Вальтазар... Його шпигуни...

​— Вальтазар? — Ліліт тихо, але вкрай небезпечно засміялася, підійшовши майже впритул до жерця. — Наш гордий, прямолінійний перший принц скоріше викликав би тебе на дуель, ніж став би бавитися з болотяною гикавкою. Ні, Малфасе. Це стиль не Вальтазара. І навіть не Мортімера, хоча цей маленький щур сьогодні зіграв свою роль бездоганно.

​Малфас насупився, вдивляючись у її обличчя:

— Тоді хто?

​— Та сама смертна дівка, — виплюнула Ліліт, і її ідеальне обличчя на мить спотворилося від люті. — Вікторія. Це її почерк. Примітивний, людський, але він попав точно по хворому місцю. Вона не просто врятувала Мортімера від твого повідка. Вона зробила з твого "священного видіння" посміховисько перед усім двором. Тепер король сумнівається в кожному твоєму слові.

​Жрець повільно опустився в крісло. Усвідомлення того, що його, Верховного жреця Пекла, переграла звичайна людина без краплі магії, палило його зсередини сильніше за будь-яке пекельне полум'я.

— Дівчисько... — прохрипів він. — Як вона дізналася про есенцію? Хто їй допоміг?

​— Це вже немає значення, — Ліліт сперлася руками на підлокітники його крісла, нахиляючись так низько, що жрець відчув холод, який ішов від її аури. — Важливо те, що тепер у нас із тобою один ворог. Вона забирає у мене Вальтазара. Вона забрала у тебе владу над Мортімером і довіру короля. Якщо ми не знищимо її найближчим часом, вона підкорить весь цей замок під себе.

​Малфас підняв на неї свої потемнілі очі. В них знову загорівся вогник, але тепер це був вогонь чистої та нестримної люті й помсти.

— Король наказав мені сидіти тихо до закінчення розслідування. Мої руки зв'язані. 

​— Офіційно — так, — хижо посміхнулася Ліліт, випрямляючись і поправляючи шлейф своєї кривавої сукні. — Але мої руки абсолютно вільні. Коли прийде час, ми вдаримо так, щоб вона сама благала повернути її у свій людський світ. Чи навіть у могилу.

​Жрець мовчав кілька секунд, зважуючи всі ризики. 

​— Гаразд, — тихо сказав Малфас.— Нам потрібне сильне закляття, яке знищить її безслідно.

​— О, магія з твоїх архівів нам знадобиться пізніше, — Ліліт хижо посміхнулася, відходячи до вікна й розглядаючи свої ідеальні червоні нігті. — Але прямий напад зараз — це дурість. Якщо зі смертної впаде хоча б одна волосинка, Вальтазар переверне весь замок і першим же спалить тебе на багатті. Після сьогоднішнього він занадто пильний. Тому ми діятимемо хитріше.

​Жрець зацікавлено випрямився в кріслі:

— Що ти надумала?

​— Я стану її подругою, — солодко протягнула Ліліт, і від цієї інтонації навіть у Малфаса по спині пробігли сироти. — Наша люба Вікторія зараз почувається переможницею. Вона думає, що прорахувала всіх демонів у цьому світі. Люди стають безтурботними, коли виграють. Завтра вранці я прийду до неї з виразом глибокого жалю на обличчі. Я скажу, що вражена її розумом. Скажу, що Селена завжди була вискочкою, і я рада, що Віка поставила її на місце.

​Малфас недовірливо примружився:

— Ти думаєш, вона повірить тобі після того, як ти ледь не прокляла її тим кольє?

​— Звісно, спочатку вона мені не повірить, — Ліліт легковажно змахнула рукою. — Вона триматиме дистанцію. Але я буду наполегливою. Я приноситиму їй рідкісні земні квіти для її оранжереї. Я плакатимуся їй на те, як важко бути жінкою при цьому суворому демонічному дворі. Смертні обожнюють жаліти інших і рятувати "заблудлі душі". Це їхній найбільший дефект. Крок за кроком я увійду в її коло довіри. Я дізнаюся про кожну її слабкість, про кожен її крок.

​Ліліт знову повернулася до жреця і протягнула руку.

— А от коли вона остаточно розслабиться і почне вважати мене своєю союзницею... саме тоді ти даси мені те саме древнє закляття зі своїх закритих архівів, яке не залишає магічних слідів. Одне правильне частування з моїх рук, один дружній жест — і Вікторія зникне назавжди. А Вальтазар звинувачуватиме у цьому кого завгодно, тільки не "любу подругу", яка ридатиме над її ліжком найголосніше за всіх.

​Малфас мовчав кілька секунд, зважуючи всі ризики. План Ліліт був витонченим, по-справжньому демонічним і страшним у своїй підступності. Спілка з нею була небезпечною, але вибору в нього не залишалося.